Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Люди рухалися повз них, не звертаючи уваги на три фігури, що роздивлялися будинок XVII сторіччя з алебастровим написом на кам’яних стінах.

«Чи знають вони? — питав себе Вітмен. — Прямуючи на роботу, в школи й у коледжі, на зустрічі й обіди, чи звертає хто-небудь увагу на ці дивні слова, що височать над їхніми головами?»

Двійко туристів чекали на автобус, притулившись рюкзаками до стін «Будинку, що розмовляє»; якийсь чоловік роздивлявся спіритичні дошки й алхімічні прикраси у вітрині «Крамниці дивини». Через дорогу портик Кенонґейтської церкви з дорійськими колонами стояв, як і в XVII сторіччі, запрошуючи всіх охочих дослідити місто мертвих, що розкинулося за його чорним залізним парканом. Кілька променів світла, пробиваючись крізь хмари, освітлювали кам’яний годинник на Старій в’язниці. Колись за цими воротами збирали данину, в інші часи тут була В’язниця ковенантерів. Вважається, що кількасот років тому лорд головний суддя одного разу успішно викликав диявола на своєму подвір’ї.

— Бачите? — сказав Чарлі.

— Бачимо що?

— Написи.

Чарлі дістав свої нотатки. Він постійно писав у блокноті, відколи Макбрайд підказала ключ, якого він потребував. Макбрайд і Вітмен згрудилися навколо нього. Чарлі виписав чотири фрази, супроводжуючи їх буквальним перекладом.

— Деякі з цих написів додали у 30-і роки ХХ сторіччя. Я записав лише ті, що існували в часи Секюлера.

HODIE MIHI CRAS TIBI CUR IGITUR CURAS — Сьогодні мені, завтра тобі; навіщо ж переймаєшся ти? (Я щасливий сьогодні, завтра може бути твоя черга)

UT TU LINGUAE SIC EGO MEAR(UM) AURIM(M) DOMINUS SUM — Як ти своєму язикові, так і я своїм вухам господар єсьм (Як ти володієш своїм язиком, так і я володію своїм слухом)

CONSTANTI PECTORI REX MORTALIUM UMBRA — Суєтні турботи — тінь для твердого серця (Для того, хто твердий серцем, усе, що існує у тлінному світі — не більше як тінь)

SPES ALTERA VITAE — Існує ще одна надія на життя

— Будівничий вмурував ці написи в стіни, — сказала Макбрайд. — Вочевидь, багато хто з сусідів не хотів будівництва цієї споруди і зганяв обурення на будівничому. Тож він викарбував ці написи; це як діалог з ображеними сусідами. Але доки стоїть ця будівля, залишається тільки його частина діалогу.

— Гарна казочка, — сказав Вітмен. — А в чому сенс?

— Написи, — сказав Чарлі. — Порівняй їх із останньою частиною листа Секюлера.

Очі Вітмена розширилися, коли він упізнав ці слова, продивляючись послання Секюлера і раз у раз кидаючи погляд на фасад будинку.

Чарлі мав рацію: алебастрові написи тривожно нагадували літери з кадру Секюлера.

— Вони ідентичні?

— Майже, — відповів Чарлі. — Деяких літер бракує. Вгадай, що станеться, якщо записати ці літери.

— Слово?

Чарлі кивнув.

— Кодове слово просте — якщо знати про будинок.

— То яке це слово?

Чарлі показав йому запис, прикривши рукою решту нотаток, аби потім зробити ще один сюрприз.

SOROBORUO

— Що це, в біса, таке? — сказав Вітмен.

— Гадки не маю.

Макбрайд почухала голову.

— То це ключове слово?

— Я вже спробував його, — відповів Чарлі. — Це не воно.

— Тоді ти помилився.

— Я вже про це подумав. Не забувай, — нагадав Чарлі, — як звучить остання частина послання: «Лише дзеркало бачить ту таємницю, яку він приховує».

— Отже, — сказала Макбрайд, — якщо прочитати літери навпаки, отримаємо слово, яке нам потрібне?

Чарлі кивнув і прибрав долоню з наступного рядка, відкривши те саме слово, тільки навпаки:

OUROBOROS

— При точному відображенні в дзеркалі літери «R», наприклад, виглядатимуть як «Я», але все одно означатимуть те саме, — пояснив він.

— Звучить як… дещо. Є ідеї, що це таке?

— Ні. Але це справжнє слово. І я знаю це, бо воно працює.

Він простягнув свій блокнот Вітмену, який продовжив читати при світлі місяця. Це був ще один лист від Оґюстена Секюлера. І, продивляючись його, він ненароком кинув погляд через вулицю. На лаві біля церкви сидів чоловік і невміло прикидався, що читає газету. Вітмен бачив його наскрізь: шовкова сорочка, посмішка в плямах тютюну, пальці прикрашені золотими перснями.

— Спокійно, — сказав він. — Гадаю, за нами стежать.

— Що?

— Не озирайтеся. Той тип на лаві через дорогу, що читає газету.

Кілька хвилин вони вдавали, що просто так розгулюють перед будинком, а тоді повільно відступили до машини Макбрайд, припаркованої метрів за п’ятдесят біля Музею народної історії.

Вітмен швидким поглядом окинув відображення у вікнах крамниці: він помітив, що чоловік підвівся з лави і рушив за ними.

Вони пришвидшили крок.

А за кілька футів від машини Макбрайд вони побачили другого. Він тинявся під арками біля вивіски з гаслом про те, що подарунки мають значення, і зазирав у вікно їхньої автівки. Чоловік ще не встиг їх побачити, він