Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Блудний син повернувся, — сказав старий. — І — о, диво! — з’являється в компанії друзів.

Чоловік був схожий на привида. Він повільно обернувся обличчям до них, і губи скривилися в тремкій посмішці. Очі втупилися в порожнечу, а замість зіниць були лише бляклі білі цятки. Макбрайд зойкнула: чоловік був сліпий.

— Я б не поширював так далеко поняття «друзі». Вона з поліції, — сказав Вітмен, вказуючи на Макбрайд.

Обличчя старого на мить заціпеніло.

— Навіть ти добре знаєш, що не слід приводити законників у це місце, Алексе.

— Я не маю вибору, Анрі. Нам потрібна допомога.

Лише коли старий широко відчинив двері, вони переступили поріг. Він узявся клацати замками й засувами, яких було не злічити. Важкий засув зі скрипом ліг на місце, гримнувши об петлі. Старий задеренчав металевим ланцюгом, обкручуючи його навколо запорів. Нарешті він зняв зі стіни гасову лампу і підніс до обличчя Вітмена.

— Звучиш ти паскудно.

— Чув би ти того типа, — сказав Вітмен, дивлячись на Макбрайд.

Вони рушили за чоловіком крізь прохід, що вів до круглого залу — менш люб’язної приймальні годі було уявити. Темна вогка кімната, пропахла оцтом.

Анрі застеріг їх, щоб дивилися під ноги.

— У саме черево звіра прямуємо.

Грандіозні кам’яні сходи вилися вниз, у темряву, наче запрошуючи їх до надр землі. Обабіч балюстради кишіли тіні: ціла армія теракотових статуй дивилася на них згори вниз.

— А я гадала, тут гостел і сендвіч-бар, — сказала Макбрайд. — Де ми?

— Внизу, — прошепотів Вітмен.

— Що це за місце? — спитав Чарлі, і коли Вітмен не відповів, додав: — У мене галюцинації, чи це статуя Сема Пекінпа[24]?

Старий всміхнувся з-поза густої бороди. Він примудрявся зберігати водночас життєрадісний і божевільний вираз обличчя.

Вони рушили далі, доки перед ними не з’явилися мідні двері.

— Ось ми й на місці, — сказав Анрі, відчиняючи їх і запрошуючи всіх на такий собі балкон із рейковими перилами.

Загадковий хранитель зупинився і відступив убік. Підняв гасову лампу, випнув підборіддя у театральній манері й розширив очі.

— Ласкаво просимо до Хранителів кадру.

Вони вхопилися за рейки, дивлячись униз на картину, що розгорнулася перед ними.

То була ціла серія монументальних лабіринтів кіноархіву, і в кожному — ще лабіринти, менші за масштабами, але не за складністю — лабіринти рядів, коридорів і проходів, розлінованих стелажами, укоріненими у вогкій землі. Стежки переходили на новий рівень, слідуючи своїм небезпечним курсом: приховані тріщини, уникливі кути і чорніші за ніч шпарини, у яких забуті зими сторіччями точили камінь, що не бачив сонця.

— Обожнюю запах нітрату вранці, — сказав Вітмен.

Ця архітектурна почвара була підвішена над морем блідого туману. Вони немов опинилися на острівці посеред оксамитового серпанку. Вогники гасових ламп були безладно розсіяні скрізь, наче метелики, і їхні промінці мерехтіли в ґотичній атмосфері. Серед їхнього сяйва помітний був рух — якісь примарні фігури блукали коридорами й підіймалися на платформи.

Анрі, який тримав лампу, повів їх сходами вниз, із балкона до лабіринту. Вони йшли за ним, раз у раз дивлячись на цю картину, широко розкривши роти. Над ними тяглося неймовірне, безкінечно високе небо — без сумніву, найвище, яке вони коли-небудь бачили. Величезний синій скляний небосхил височів над усім, але жоден промінь світла не пробивався крізь нього, відрізаний фундаментом і підлогою будівель нагорі.

Вони йшли далі, занурюючись у глибини структур лабіринту, у скупчення коридорів, що перетиналися між собою, і мостів, пропорції яких просто неймовірні.

Чарлі досі не знав напевне, що саме вони бачили. Може, це було через втрату крові, що затьмарила йому свідомість. Хай там як, йому важко було тримати рота на замку.

– Істмен-Гауз[25] відпочиває, — прошепотів він, окидаючи поглядом величезний простір лабіринту. Біль від рани в’їдався йому в мозок.

— Як ви все це реєструєте? — спитала Макбрайд, підтримуючи Чарлі.

— Наразі це моя робота, що триває довгі, довгі роки. Зараз нам допомагають сироти, — відповів Анрі, жестом вказуючи на примарні тіні, розкидані лабіринтом. Чарлі примружився крізь морок туману: йому здалося, що він бачить дітей від семи до дванадцяти років, які проглядають котки безмежної мудрості.

— Як так сталося, що ти ніколи… — почав Чарлі.

Вітмен видав м’який смішок.

— Колись давно він намагався, — сказав Анрі. — Я бачив його тактику наскрізь. Я знав, що він радий був звільнити нас від усього цінного. Він переконав кіномеханіка, який відвідував це місце, показати йому тут усе навколо. Коли побачили, як він набиває кишені краденим, роздувшись, мов гумовий чоловічок, почалося справжнісіньке пекло. Зазвичай кіношники — мирні люди, доки не загрожуєш тому, що вони цінують найбільше. А інакше — Господи допоможи.

Вони наближалися до іншого боку лабіринту. Дивлячись у порожнечу, Анрі сказав:

— Проектор, мої дорогі, проектор.

За долю секунди Макбрайд зачепила ногою корпус проектора Ельмо, що валявся на підлозі. Вона вилаялася на нього, пом’янувши його матір.

— Як він це робить? — спитала вона Вітмена. — Він справді сліпий чи що?

Вітмен розреготався.