Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

я побачив перед собою статую, якої, упевнений, ніколи не зустрічав раніше. Я зазирнув у її подібне до маски обличчя й одразу відчув, як мене накриває її тінню. Її подих пронизав мене, розтікаючись по тілу. Я здригнувся. На мить і сам уподібнився до тих застиглих міських скульптур. Недруг, що постав переді мною, був не від цього світу. Я чув, як він пошепки вимовляє моє ім’я. З кожним його покликом я задихався і пручався, з кожним шепотом стискався від страху — так, ніби накликав цю примару з самого пекла. І перш ніж останній удар дзвона розтанув у тиші — дзеркальне відображення невідступного спостерігача, — недруг затягнув мене разом із собою в темряву. Смертельний жах стискав мої кістки, коли я чув, що саме він шепоче. І коли побачив, як у темряві світиться його люлька, я вже знав.

Я хотів кричати, але в ту мить темний силует зняв маску, що приховувала його обличчя. І тоді я зрозумів, як він виглядає — попри те, що зло завжди має те саме обличчя.

Це був Карлайл Істроу — ворог, який колись був другом моєї родини.

— Твоя донька, — прошепотів він. — Твоя донька тепер моя.

Мері Рекс утратила свою коштовну прикрасу. Зійдіть униз до Вокера, туди, де холод і жорстокість; підніміться нагору раз, потім ще раз, позаду завулка, де мешкав колись Аллан; шукайте дзвони — ті, що ніколи не б’ють: мальовані дзвони, на жалобний плач яких співом відповідають янголи.

Завулок був безлюдний і вузький — наче іржавий цвях на поверхні міста. Місяць кидав загострені срібно-сірі бліки на його замурзану бруківку. Лабіринт губився в тінях, що перетиналися іншими завулками, так само непривітними в тьмяному світлі. Здавалося, що стіни будинків над ними хиляться одна до одної, майже торкаючись.

— Ти маєш розповісти, хто намагається вбити тебе, — сказала Макбрайд, оглядаючи рану Чарлі.

— Він знав, — сказав Вітмен. — Цей мерзотник, що мене найняв. Він стежив за мною увесь цей час, аби переконатися, що я його не надурю.

— То справа в цьому, Алексе? Він просто хоче фільм?

— Він має фільм. Він убив одного з наших спільних знайомих, щоб дістати його.

— Того баска з Архіву?

— Каталонця. Вони відрізали хлопцеві пеніс і заткнули йому до рота.

— Добра новина, — сказала Макбрайд Чарлі, — це що куля лише подряпала тобі руку. З тобою все буде гаразд.

— Ви впевнені? Таке відчуття, що я помираю.

— Потрібно буде накласти шви.

Чарлі скривився.

— А я собі так сподівався, що це погана новина.

Макбрайд похитала головою.

— Погана новина в тому, що нам немає куди йти, — вона розвернулася до Вітмена. — Є якісь ідеї?

Вітмен глянув на неї порожніми очима. Кілька секунд вони прислухалися до вітру, який нашіптував свої таємниці стінам завулка.

— До тебе ми піти не можемо, — сказала Макбрайд. — І ті люди знають моє ім’я. Вони стежитимуть за моєю квартирою.

— Я знаю місце, — сказав Вітмен, допомагаючи Чарлі підвестися.

— Ви впевнені, що все буде гаразд? — спитав Чарлі, вказуючи на кров на своїй руці. — Ви, бува, нічого від мене не приховуєте, ні? Я помираю?

— Якби ти тільки був на кількасот фунтів легший, пузаню, цього б ніколи не сталося, — сказав Вітмен.

— Де це місце? — спитала Макбрайд.

— Ти не повіриш, якщо я тобі скажу.

29

Повітря було холодне, відчувався легкий подув вітерцю. Люди юрбами прямували до пабів на Ґрасмаркеті — парад алкоголіків під бурштиновим небом.

Вони втрьох ішли швидким кроком, доки не помітили галерею тіней біля підніжжя Вест-Боу навпроти криниці — короткого відрізка Боу, єдиного, що зберігся. Похмурий ряд громіздких будинків наче заокруглювався сам собою, мов кам’яні зарості шипшини на тлі похмурих вогнів.

Вітмен підійшов до дерев’яних дверей. Колись червоні, з роками вони потьмяніли, і здавалося, ніби їх не відчиняли сторіччями. Вони були суттєво менші за сучасні двері — відповідно до часів, коли місцеві мешканці були більш обмежені у своїх пропорціях.

Яскраво-червоний мідний молот на дверях нагадував голову Медузи. Вітмен постукав чотири рази. Чарлі у своєму запамороченні чекав, що земля розверзнеться — це виглядало ймовірнішим, ніж те, що ці доісторичні двері зрештою відчиняться.

Доки вони чекали, Вітмен дивився на верхівку крутої вулиці. Сяйво ліхтарів косими променями просочувалося крізь туман, а тоді спускалося й омивало землю.

І коли вже здавалося, що жодної відповіді не буде, почулося брязкання ключів. Гримнули двері — хтось відмикав низку висячих замків і засувів, один за одним. Двері прочинилися зі скрипом — наче буркнувши прокляття. Повітря колихнулося всередину, а тоді вивергнулося назовні. Високий хирлявий чоловік суворо дивився на них з-за дверей. Його обличчя майже повністю приховувала густа борода до пояса — наче з цукрової вати. Він вдивлявся в них так, ніби їх тут не було. Здавалося, він не впізнав Вітмена.

— То який наш пароль? — спитав чоловік.

Вітмен прокашлявся.

— ланвайрпуллґвинґиллґоґерихвирндробуллллантисильйоґоґоґох[23].

Макбрайд метнула на нього погляд, насупившись.

Чарлі замислився на секунду.

— З «Барбарелли»? — спитав він Вітмена.