Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

досі з нами. Може здатися, що картинки рухаються, але насправді це не так. Вони — лише відображення, результат переконаності спостерігача у тому, що він бачить. Навіть коли змонтовуєш знімки разом і прокручуєш їх крізь проектор, усе одно вони не живі, схоже на те чи ні. Якщо сприймаєш їх як рухомі, то це ілюзія; якщо віриш у їхній рух, то це омана.

— Звісно, — відповів Анрі. — Але цей тип омани роками підтримував на плаву багатьох людей.

Його білі зіниці бурили Вітмена.

— Мало того, у нас тут поки що немає повної картини. Кажете, є інші коди?

— Загадки, — сказав Чарлі. Він через силу присів до краю стола, приєднуючись до них. Постукав по своєму блокноту. — Та якщо ми хочемо продовжувати, треба з’ясувати наступну відповідь.

— Перше, що я помітила у цій загадці, — сказала Макбрайд, — це те, що вона містить чіткі інструкції: «зійдіть униз», «підніміться», «позаду» тощо. Він дає нам напрямки, щоб знайти шлях.

— Але треба звідкілясь почати. Потрібна якась відправна точка, — зауважив Чарлі.

— Як щодо цього: «Мері Рекс утратила свою коштовну прикрасу».

— «Прикрасою» може бути еліксир — камінь чи що там.

— «Рекс» латиною означає «король», правильно?

— Може, він каже про Марію, королеву Шотландії? — спитала Макбрайд. — Щось пов’язане з Голірудським палацом?

— «Місце, де холод і жорстокість», еге ж? Як вона цього стосується? — сказав Чарлі.

— Мала жахливий смак на чоловіків і втратила голову на ешафоті. Щось не віриться у такий зв’язок, — сказав Вітмен.

Макбрайд подивилася на Анрі.

– Є ідеї?

Анрі погладив бороду.

— Не впевнений.

— Не вважаєте, що він посилається на королеву Марію?

— Може, й так — випадково. Але звернув увагу на дещо інше.

Усі напружено дивилися на нього.

— Мовний зворот, — з усмішкою відповів він.

— Тобто?

– Інші імена: Вокер, Аллан.

— Це вам про щось каже?

Він зняв із полиці іншу книгу. Це була вікторіанська мапа Единбурга. Він приклав палець поблизу Королівської Милі й провів ним біля мостів у напрямку якихось завулків із незрозумілими назвами, що пронизували Милю з обох боків.

— Як він, у біса, це робить? — пошепки спитав Чарлі Вітмена.

— Завулок Аллана, — мовив старий.

— Дайте мені глянути, — сказала Макбрайд. — «Завулок, де мешкав колись Аллан».

Поблизу був ще один завулок, названий на честь Вокера.

— Він дає нам вказівки, як проминути ці вулиці до наступної підказки, — сказав Анрі.

— Але до чого тут Марія, королева Шотландії? — спитала Макбрайд.

— Ні до чого, — відповів Вітмен. — «Рекс» латиною означає «король», англійською «king»: Мері Кінґ. Він каже про ще один завулок?

— Дуже важливий і знаменитий завулок, справді, — відповів Анрі. — Під час модернізації міста — зауважте, це було XVII сторіччя — вони звели адміністративну будівлю Міських Палат поверх деяких вулиць. Одна з них — вулиця Мері Кінґ.

— Рік тому в газеті була стаття про це місце, — згадала Макбрайд. — Там сказано, що її викупила якась компанія, і тепер її реставрують, перетворюють на атракціон для туристів — привиди, духи і все, як звичайно.

— Ми маємо потрапити у цей завулок, — сказав Вітмен. — Сьогодні.

— Вам знадобиться хтось, щоб відчинити двері, — сказав Анрі, дивлячись на Вітмена. — І ліхтарики. Зрештою, там унизу темно. Як і завжди у схованках.

— Схованках? — перепитав Чарлі.

— Звісно, юначе. Завулок Мері Кінґ існує лише під землею, — сказав Анрі. — Він похований під містом.

Частина V
6 грудня
31

Он де вона.

Коли детектив-інспектор Ґай Джонсон починав стеження за нею, він цього не очікував.

Пригнувшись у тіні, він спостерігав, як його напарниця йде через міст Георга Четвертого в супроводі двох типів — обидва підозрювані у справі пожежі та зникнення в Архіві. Не схоже було, щоб ці двоє погрожували їй, і це стривожило Джонсона. На мить він замислився, чи не можуть бути вони спільниками Макбрайд у якихось темних справах.

Він витягнув мобільний і набрав її номер. І в ту ж мить побачив, як Макбрайд дістає з кишені телефон. Вона кинула погляд на визначник номера, а тоді натиснула кнопку. На тому кінці лінії увімкнулася голосова пошта.

Коїлося щось дивне. Останнім часом він засипав її дзвінками і SMS-повідомленнями, питаючи, що сталося, але вона так і не відповіла.

Потім з’явилися ті троє. Він бачив, як уже деякий час вони йдуть по слідах Макбрайд та інших. У душі він раптом відчув такий жах, що ледве міг зберігати спокій. Але він примусив себе: ще був не час. Він зрушить із місця, лише коли з’ясує ситуацію. А це буде вже скоро. Він вирішив і далі триматися в темряві й спостерігати за кожним їхнім кроком. Продовжувати стеження до слушної миті.

Його напарниця у великій небезпеці. Він відчував це.

* * *

Довгий