Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Ми повинні потрапити туди. Має бути кружний шлях, — сказала Макбрайд.

Вітмен повільно похитав головою, не розплющуючи очей.

— Лише якщо у тебе в кишені діамантове свердло.

А потім:

— Поглянь на мапу. Це єдиний вхід. Але тут нічого немає. Абсолютно нічого.

— Не можна здаватися, — сказала Макбрайд. — Ми мусимо знайти когось або щось. Якусь допомогу. Я можу зателефонувати комусь, хто знається на будівництві — може, вдасться доправити сюди обладнання для розкопок.

Вітмен насуплено глянув на неї, хитаючи головою.

— Не вийде, Серпіко. Що, на твою думку, вони зроблять, дізнавшись, що хтось вломився у це кляте місце? Нові замки, охорона та все інше. Ми встрягли по вуха, як можна встрягнути під землею.

Вітмен вийшов із кімнати, стискаючи голову руками. Він не передбачав можливості поразки. Не такої. Не тепер, коли вони були так близько.

Запустив пальці у волосся, обмірковуючи можливі варіанти. Здатися поліції? Не може бути й мови. Вони не матимуть жодного шансу. Сісти на пором до Зебрюґґе? Можливість екстрадиції спала йому на думку, і він спробував відмахнутися від неї. Вони мусили тікати. Кинути цю лягаву і забиратися з клятої діри.

Він відчув позов нудоти і сперся рукою на гіпсову стіну.

Боже, як він утомився.

«Як мені виплутатися з цього? — думав він. — Як витягти Чарлі?»

І вже вкотре він підводив свою доньку.

На іншому боці кімнати стояла Макбрайд, розмірковуючи. Чарлі сидів на землі.

— Що нам робити? — шепотів він.

— Не знаю, Чарлі.

Вітмен прибрав руку від гіпсу. Пил розлетівся на всі боки. Він відчув, що зараз чхне, і підніс руку ближче до рота. Аж тут збагнув, що чхати вже не хочеться, і побачив пильний відбиток на долоні. Відбиток рослинного візерунка зі стіни.

Квітка.

Дзвіночок.

Дзвін, що ніколи не б’є.

— Трясця твоїй матері, — промовив він.

— Пилюка тут просто нестерпна, — погодилася Макбрайд.

Він похитав головою, всміхаючись.

— Ні-ні, пил — це прекрасно, Серпіко. Кажу тобі, це прекрасно.

Макбрайд і Чарлі підступили ближче до нього. Він показав їм долоню.

— Що?

— Не бачиш? Це дзвіночки. Чортові дзвіночки. Квіти.

— Дзвони, що ніколи не б’ють, — мовив Чарлі. — Чорт забирай, Алексе, ти геній.

— Що це означає? — спитала Макбрайд. — Якщо припустити, що ти маєш рацію?

— Це означає, що наше наступне слово — це кляті «дзвіночки», — Вітмен клацнув пальцями. — Гайда чаклувати.

Чарлі вже розкрив теку і щось несамовито строчив. Здавалося, поранення залишилось далеко в минулому — його рука виводила рядки в блокноті без жодного натяку на тремтіння. До них знову пошепки звертався Секюлер.

Любий мій спостерігачу, незабаром ви знайдете тягар, який я сховав. Мене лякає усвідомлення, що існують ті, хто бажає відібрати мій винахід і привласнити його собі — у таких ситуаціях легко укладається союз між жадобою та злом. Я планую сісти на потяг, однак не впевнений, чи доставить він мене до місця призначення. У випадку, якщо ні, ця рухома картина стане неспростовним доказом того, що сталося.

Я досі пам’ятаю ту злощасну ніч, коли, захоплений у полон самим злом, прокинувся в темряві зв’язаний, нездатний ворухнутися. Та коли мої очі призвичаїлися до мороку кімнати, мою увагу привернула жахлива обставина. Я був у власній майстерні. Переді мною була моя мила чарівна дівчинка, прив’язана до стільця. Біля неї стояв Карлайл Істроу. Але поряд із ними, там, де нікого не було помітно раніше, був чоловік в усьому чорному. У своїй розгубленості я прийняв його за священика. Він мав хлоп’яче обличчя й налиті кров’ю блакитні очі, його голову вінчало сніжно-біле волосся, що спадало на чоло. Приглушеними голосами вони з Істроу перемовлялися, і я збагнув, що ці двоє домовляються, як звести мене зі світу. Це вони викрали мою Зої. Істроу жестом запросив його наблизитись, якщо хоче. А тоді чоловік підійшов, щоб узяти зі стола якийсь предмет і покласти до своєї сумки. Я збагнув, що цей предмет — один із моїх проекторів! І коли чоловік обернувся, світло впало на його обличчя. Це був Томас Едісон. Він крав мою роботу — мої камери, мої проектори. Він фамільярно кивнув мені своїм міцним підборіддям на знак привітання, я побачив визнання в його темних очах — і збагнув, що ці двоє вчинили свій злочин як частину угоди: Едісон бажав мій винахід, Карлайл міг надати його, зрадивши мене. Я одразу почав вимагати, аби вони розв’язали мене і мою доньку. Едісон розсміявся. Моя Зої плакала.

Маленькі тендітні ніжки Зої відбивалися в дзеркалі. Карлайл посміхався. Він залишив свою люльку на підлозі (він завжди курив безперестанку), щоб звільнити руки, і зайняв місце поряд із нею. Одна з моїх камер стояла поряд зі мною, знімаючи цю жахливу тортуру.

У моїх думках панувало безумне шаленство — зловісний ненаситний лемент. У темряві я побачив усю структуру, розгорнуту перед моїми очима: обоє сиділи перед маленькою складаною камерою. Я збагнув: те, що вони бачать перед собою всередині цієї камери, — не вікно. Це було дзеркало. Я зробив висновок, що це було прозоре дзеркало, крізь яке можна бачити. Інше дзеркало містилося на стінці камери — обернуте до них і до першого дзеркала. Я вже був знайомий із цими дзеркалами, адже раніше Карлайл відкрив мені їхні містичні властивості. Він