Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

— Вони всі померли? Гадаю, уже мали б на це час.

Вітмен кивнув.

— Усі вони шотландці?

— Маккензі шотландець. Він був відомою особою. Решти не знаю. Ім’я кожного звучить як шотландське. І якщо всі вони народилися в Шотландії…

— Це означає, що вони померли в Шотландії?

— Може, усі вони поховані тут, в Единбурзі?

— Усі ті люди поховані на цвинтарі Ґрейфраєрз, — сказала Елена.

Вітмен метнув погляд на неї. Ця жінка знала більше, ніж повідомляла.

— Суто припущення, — сказала вона.

— Скоро ти розповіси нам усе, що знаєш, — сказав Вітмен.

— Скоро?

Безумний лик ґотичного місяця висів над головою, осяюючи ряди нерівних могильних плит. Цвинтар Ґрейфраєрз був моторошним місцем, із тих, що з’являються в нічних жахіттях — у таке місце потрапляєш, вдираючись на територію церкви з ломом пізньої грудневої ночі. Церкву обступали дерев’яні лави і з одного боку — низька, схожа на клуню будівля крамниці. Шершаві дерева й папороть росли серед сотень могильних плит і склепів. Голе гілля утворювало візерунок, який спантеличував і змушував стискатися серце. Почувся шелест крил — зграя ворон здійнялася в повітря.

Чарлі дратувався через цей похід на цвинтар. Він уявляв собі запахи, вандалізм і моторошну атмосферу. І все так і було, а крім того — поросле мохом каміння і м’яке постукування по деревах. Країна чудес мертвих.

Цвинтарні звуки в тиші особливо виразні: скрип їхніх підошов на стежці, шепіт вітру в деревах, дорожній рух на пагорбі оддалік, дзижчання комах, хрускіт плаща Чарлі в нього за спиною.

— Ми швидше покінчимо з цим, якщо розділимося, — сказав Вітмен.

— Що ми шукаємо?

— Мерців. Закономірність: родина, дати, будь-що. Я візьму південний край, Серпіко бере прилеглу частину, Чарлі оглядатиме північний бік, а ти… — він вказав на Елену, — тримаєшся, в біса, подалі від неприємностей. Західний край.

Вони розійшлися в різні боки — чотири тіні, що глибокої ночі нипали серед могильних плит.

Вітмен скористався ліхтариком, щоб швидше оглянути територію. Світив півмісяць, але через розлоге гілля над головою ніч була безпросвітно темною. Він вимкнув ліхтарик і прислухався. Йому було приємно на цвинтарі.

Він знайшов могилу Александра Стерлінґа — це була родинна гробниця торговця з Единбурга. Виявив також залишки могили Елізабет Монкріфф, доньки пастора. Занотовував усе, що могло знадобитися: тип могили, літери на могильних плитах, дати народження, дати смерті, рід занять покійників, імена родичів.

Він вирішив рухатися до могили Маккензі, добре задокументованого туристичного місця. Крізь ґрати залізних воріт виднілася В’язниця ковенантерів, де був похований Кривавий Маккензі. Тут відбувалися масові страти. Зриваючи замок за допомогою лома, він спитав себе, чи розізлилися б ковенантери, дізнавшись, що якась чотиринога шавка вкрала в них усю славу[31].

Мавзолей — восьмикутник із коринфськими колонами і неокласичною банею. На масивних дверях барельєф із зображенням пелікана, який годує свою малечу власною кров’ю — символ Воскресіння.

Зі скрипом замок відчинився. Вітмен стояв на порозі похмурої будівлі. Під стінами округлого приміщення накопичився пил. Труна була освинцьована. За спиною вітер шепотів у деревах.

Хруснула гіллячка. Хтось дихав у темряві просто позаду нього. Він почав обертатися. У шию впилося холодне дуло пістолета. Ще не встигнувши озирнутися, він уже знав, чий це пістолет.

Анжела не знала напевне, як довго лежала зв’язаною на брудній підлозі цього склепу. Це було огидне місце, стіни якого тиснули на неї, а вона все прислухалася до кроків чоловіка, водночас звикаючи до тиші й постійного чекання.

На той час вона по-справжньому зрозуміла, що опинилася в його владі. У дверях не було отвору для ключа. Вочевидь, звідси їх було годі відчинити. Щоночі вона бажала, аби ці двері відчинилися, а її пута чарівним чином зникли, і тоді вона накинулася б на нього, била б до втрати свідомості, а відтак вирвалася б на білий світ.

А потім двері без замка відчинилися. Він увійшов і розв’язав її. Закинув на плече і виніс із того жахливого місця до своєї квартири.

Першою її реакцією були сльози.

Вона дякувала Богові, що жива. Була боягузкою і не хотіла вмирати. Ніколи в житті вона не усвідомлювала, як палко прагне жити.

«Байдуже, що він робить, — думала вона, — тільки б моя донька була жива».

На ту мить, коли він стояв над нею, вона згадала, як хотіла, щоб їй стало зле, і боялася задихнутися від кляпу. А тоді їй справді стало зле.

Увійшовши до кімнати, він просто стояв із недолугим виглядом. І тоді, побачивши його в напівсвітлі незачинених дверей, вона одразу впізнала цього чоловіка. Її сусід. Наче знаючи, про що вона думає, той зашарівся. Як скоро дізнається Анжела, Еліот червонів часто.

«Високий, худий… довготелесий», — радше так, із біло-рожевими руками, які можна було прийняти за хлоп’ячі. Порожнє обличчя, поріділе волосся без блиску. Увесь такий рихлий, цілковите ніщо. Навіть мова його була незграбна, зіпсута словами, що вимагають додаткового