Українська література » » Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

---
Читаємо онлайн Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон
придбав їх у чаклуна зі Свічкарного ряду і стверджував, що матеріал, з якого вони виготовлені, узятий із патериці самого майора Томаса Вейра. Вейр був відставним офіцером, серйозним чоловіком похмурої зовнішності, який завжди ходив із чорною патерицею і творив молитви з ревністю, викликаючи благоговійний захват у своїй спільноті. Посеред церковної служби він раптом підвівся й зізнався, що перебував на службі в Диявола і мав кровозмішні зносини зі своєю незаміжньою сестрою. Зрештою його засудили до задушення й спалення. Патерицю в нього відібрали, адже стверджували, що її подарував йому сам Диявол і що вона є знаряддям жахливої сили.

Едісон здавався наляканим не менш за мене. Він зібрав мої винаходи і нарешті покинув приміщення, залишивши мою доньку і мене не милість недруга. Камера поряд зі мною продовжувала знімати цю муку.

Карлайл щось шепотів незрозумілою мені мовою. Його голос ставав ніжним і тихим — і все-таки я не хотів розмірковувати над первісним сенсом його м’якого шепоту. Мій розум вагався, зачарований, і я потроху усвідомлював рефрен — краще, ніж смертний усвідомлює тугу і пристрасть, яких ніколи не знав раніше. Потім здалося, що Зої непритомніє — вона заплющила очі, і Карлайл, своєю чергою, зробив те саме.

Я знав, що він задумав зробити. Я знав, мій друже! Та не міг повірити в це. Не те щоб специфічні контури їхніх частих відображень у якийсь момент не відбилися у ворожому дзеркалі — але саме воно у недзеркальний спосіб зберегло більше, ніж тінь їхніх обрисів, кожен із яких віддалявся в безмежні алькови подальших відображень, тягнучись у безкінечність. А в самому серці, в серці безкінечних відображень — єдність обміну.

Моя донечка смикнулася — цього разу енергійніше, ніж до того, хоч це було наслідком з’єднання, страшнішого за будь-який жах у своїй всепоглинаючій сутності. І коли вона потроху розплющила очі, крізь пелену страху я побачив: це були вже не очі моєї донечки — і цілковита безпорадність, виплекана жахом, заповнила кожну фібру мого єства.

Ці очі! Ці очі, любий мій друже! Вони були чорніші, ніж вугільні копальні опівночі! Вона посміхнулася мені, і я впізнав цю посмішку! Вона належала Карлайлу!

Кілька хвилин спливло, перш ніж сталося хоч щось, здатне пролити світло на цю аномалію. Моя донька нарешті підвелася з крісла, підняла з підлоги люльку і взяла її до рота. Вона знов посміхнулася мені, і я не мав жодних сумнівів, що це не моя донька, що чоловік, який стояв поряд із нею, тепер оселився в ній. Може, ця шкіра і плоть були її, але то була не вона. Вона — воно — одразу вибігло з підвалу, і я ніколи більше його не бачив.

Карлайл розплющив очі й дивився в дзеркало, розгублений і ніби не здатний зрозуміти, що сталося. І тоді я збагнув, що із тривогою й жахом спостерігаю за тим, як проступає вираз обличчя моєї доньки. І коли це створіння прийшло мені на допомогу, розв’язавши мені руки й ноги, і плакало, безкінечно плакало, я все зрозумів.

— Ну, нарешті, — скрикнув я. — Я впевнений, як упевнений у тому, що дихаю, — це сяючі, блакитні, невинні очі моєї рідної донечки, моєї Зої Секюлер!

Я намагався осягнути сенс невимовних жахів тієї ночі, але не можу.

Подальшими днями я дивитимусь в очі недруга і бачитиму в його тілі свою доньку. Я знатиму, що вона ніколи не повернеться з цього страхітливого чистилища — наслідку «Séance Infernale». Я питався, чи бачив хто-небудь маленьку дівчинку з сардонічною посмішкою, але безуспішно. Часом я чув сміх, що лунав у темних завулках, — у такі миті я найбільше боюся за своє життя. Я не маю іншого вибору, окрім того, що мушу зробити далі.

Відтак я намагався приховати мою таємницю, вплести її між цими кадрами, зробивши невразливою перед впливом часу і, на жаль, перед вигорянням пам’яті. Заклинаю вас, мій любий друже, бути обережним. Можливо, Едісон і його люди зрештою збагнуть, що існує свідчення, залишене у формі рухомої картини. Вони можуть подбати про те, щоб мене не стало. Ви більше не почуєте про мене відтоді, як ця загадка приведе вас до сховища решти рухомих зображень і неспростовного доказу, хранителями якого вони є.

Від Александра Сітона почавши путь, Знайшов я це й сховав, де мертві стережуть. Хоч Час піщинками в годиннику спливає, Години смерті й наймудріший не вгадає. Та якщо прагнеш таємницю сю розкрити, Піщинки часу мусиш всі перелічити І не забути в їхнім слушнім забутті Таємний ключ знайти.

Джордж Маккензі. Александр Стерлінґ, есквайр

Елізабет Монкріфф. Вільям Бозвелл, есквайр

Х-Крістін Джильберт. Джордж Дональдсон

Марґарет Рід Джейн Беннет.


Стоячи перед щелепами похмурого отвору, який наче буром увіходив у землю, Вітмен вагався, озираючись. Він не був упевнений, але подумав, що щось ворухнулося в темряві.

Тиша.

— Схоже, ваш кіношний друг мав серйозні проблеми з головою, — сказала Макбрайд.

— Можливо.

— Тобто як це — «можливо»? Цей тип гадав, що його донька помінялася тілами з іншою людиною.

— А як щодо речення наприкінці? «Я не маю іншого вибору, окрім того, що мушу зробити далі». Звучить так, наче він зрештою прикінчив свою доньку.

Вітмен обмацав чоло.

Відгуки про книгу Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: