Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

придбав їх у чаклуна зі Свічкарного ряду і стверджував, що матеріал, з якого вони виготовлені, узятий із патериці самого майора Томаса Вейра. Вейр був відставним офіцером, серйозним чоловіком похмурої зовнішності, який завжди ходив із чорною патерицею і творив молитви з ревністю, викликаючи благоговійний захват у своїй спільноті. Посеред церковної служби він раптом підвівся й зізнався, що перебував на службі в Диявола і мав кровозмішні зносини зі своєю незаміжньою сестрою. Зрештою його засудили до задушення й спалення. Патерицю в нього відібрали, адже стверджували, що її подарував йому сам Диявол і що вона є знаряддям жахливої сили.

Едісон здавався наляканим не менш за мене. Він зібрав мої винаходи і нарешті покинув приміщення, залишивши мою доньку і мене не милість недруга. Камера поряд зі мною продовжувала знімати цю муку.

Карлайл щось шепотів незрозумілою мені мовою. Його голос ставав ніжним і тихим — і все-таки я не хотів розмірковувати над первісним сенсом його м’якого шепоту. Мій розум вагався, зачарований, і я потроху усвідомлював рефрен — краще, ніж смертний усвідомлює тугу і пристрасть, яких ніколи не знав раніше. Потім здалося, що Зої непритомніє — вона заплющила очі, і Карлайл, своєю чергою, зробив те саме.

Я знав, що він задумав зробити. Я знав, мій друже! Та не міг повірити в це. Не те щоб специфічні контури їхніх частих відображень у якийсь момент не відбилися у ворожому дзеркалі — але саме воно у недзеркальний спосіб зберегло більше, ніж тінь їхніх обрисів, кожен із яких віддалявся в безмежні алькови подальших відображень, тягнучись у безкінечність. А в самому серці, в серці безкінечних відображень — єдність обміну.

Моя донечка смикнулася — цього разу енергійніше, ніж до того, хоч це було наслідком з’єднання, страшнішого за будь-який жах у своїй всепоглинаючій сутності. І коли вона потроху розплющила очі, крізь пелену страху я побачив: це були вже не очі моєї донечки — і цілковита безпорадність, виплекана жахом, заповнила кожну фібру мого єства.

Ці очі! Ці очі, любий мій друже! Вони були чорніші, ніж вугільні копальні опівночі! Вона посміхнулася мені, і я впізнав цю посмішку! Вона належала Карлайлу!

Кілька хвилин спливло, перш ніж сталося хоч щось, здатне пролити світло на цю аномалію. Моя донька нарешті підвелася з крісла, підняла з підлоги люльку і взяла її до рота. Вона знов посміхнулася мені, і я не мав жодних сумнівів, що це не моя донька, що чоловік, який стояв поряд із нею, тепер оселився в ній. Може, ця шкіра і плоть були її, але то була не вона. Вона — воно — одразу вибігло з підвалу, і я ніколи більше його не бачив.

Карлайл розплющив очі й дивився в дзеркало, розгублений і ніби не здатний зрозуміти, що сталося. І тоді я збагнув, що із тривогою й жахом спостерігаю за тим, як проступає вираз обличчя моєї доньки. І коли це створіння прийшло мені на допомогу, розв’язавши мені руки й ноги, і плакало, безкінечно плакало, я все зрозумів.

— Ну, нарешті, — скрикнув я. — Я впевнений, як упевнений у тому, що дихаю, — це сяючі, блакитні, невинні очі моєї рідної донечки, моєї Зої Секюлер!

Я намагався осягнути сенс невимовних жахів тієї ночі, але не можу.

Подальшими днями я дивитимусь в очі недруга і бачитиму в його тілі свою доньку. Я знатиму, що вона ніколи не повернеться з цього страхітливого чистилища — наслідку «Séance Infernale». Я питався, чи бачив хто-небудь маленьку дівчинку з сардонічною посмішкою, але безуспішно. Часом я чув сміх, що лунав у темних завулках, — у такі миті я найбільше боюся за своє життя. Я не маю іншого вибору, окрім того, що мушу зробити далі.

Відтак я намагався приховати мою таємницю, вплести її між цими кадрами, зробивши невразливою перед впливом часу і, на жаль, перед вигорянням пам’яті. Заклинаю вас, мій любий друже, бути обережним. Можливо, Едісон і його люди зрештою збагнуть, що існує свідчення, залишене у формі рухомої картини. Вони можуть подбати про те, щоб мене не стало. Ви більше не почуєте про мене відтоді, як ця загадка приведе вас до сховища решти рухомих зображень і неспростовного доказу, хранителями якого вони є.

Від Александра Сітона почавши путь, Знайшов я це й сховав, де мертві стережуть. Хоч Час піщинками в годиннику спливає, Години смерті й наймудріший не вгадає. Та якщо прагнеш таємницю сю розкрити, Піщинки часу мусиш всі перелічити І не забути в їхнім слушнім забутті Таємний ключ знайти.

Джордж Маккензі. Александр Стерлінґ, есквайр

Елізабет Монкріфф. Вільям Бозвелл, есквайр

Х-Крістін Джильберт. Джордж Дональдсон

Марґарет Рід Джейн Беннет.

Стоячи перед щелепами похмурого отвору, який наче буром увіходив у землю, Вітмен вагався, озираючись. Він не був упевнений, але подумав, що щось ворухнулося в темряві.

Тиша.

— Схоже, ваш кіношний друг мав серйозні проблеми з головою, — сказала Макбрайд.

— Можливо.

— Тобто як це — «можливо»? Цей тип гадав, що його донька помінялася тілами з іншою людиною.

— А як щодо речення наприкінці? «Я не маю іншого вибору, окрім того, що мушу зробити далі». Звучить так, наче він зрештою прикінчив свою доньку.

Вітмен обмацав чоло.