Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Мобільний був там.

Він лежав за кілька дюймів від неї. На відстані витягнутої руки.

Той тип міг помітити його, ледь повернувши голову.

Чи був увімкнений звук? Що, як хтось зателефонує їй? Чи, може, телефон у беззвучному режимі?

Краєм ока вона побачила, як тінь бандита розвертається. Вона підібралася й спробувала зникнути в темряві. М’язи палали від адреналіну. Чи бачив він їх? Чи бачив він телефон?

Інші не зводили очей із Макбрайд. Вони вже здогадалися, що трапилось. Жоден не насмілювався видихнути. Коридор поглинула тиша.

Тамуючи нерви, вона ще раз визирнула крізь отвір. Чоловік досі стояв там, спиною до них.

Жінка простягнула руку по мобільний, але торкнулася лише кам’яної підлоги.

Вона потягнулася знову.

Зовсім трохи не дістала.

І знову. Єдиним звуком було калатання її серця — щоразу після невдалої спроби.

НЕ вдалося. Ще спроба. Її пальці майже вхопили телефон.

Вона зовсім трохи відсунулася і потяглася знову.

Удар.

Вона штовхнула камінь, що вільно лежав поверх іншого.

Наче в уповільненому кіно,

вона відчула, як камінь

зрушує з місця.

Він

упав

на

кам’яну

підлогу,

і

відлуння

потонуло

в

утробі

тунелю.

І тієї-таки миті удари серця й адреналін хлинули назад, до барабанних перетинок. Усе разом зникло, ударивши їй у голову і заклавши вуха. Вона схопила камінь і підбігла до чоловіка, який устиг наполовину обернутися.

Вона в’їхала каменем йому в обличчя, почувши, як ламається носова кістка. Він затулив обличчя рукою, і тут вона влучно врізала ногою йому по коліну. Колінна чашечка вилетіла. Чоловік упав, скулившись і волаючи від болю.

Вона обернулася й побігла до решти. Ті вислизнули зі своєї схованки в коридор, що вів до Міських палат.

— Казала ж: три — моє улюблене число, — на бігу кинула вона Вітмену.

З відстані вони чули голоси інших, що кликали свого товариша здаля. Жінка озирнулася і побачила лише темряву. Їх ніде не було видно. Стогони і прокляття поглинав тунель.

Макбрайд вирішила, що вони в безпеці.

Мерехтіли вуличні ліхтарі, спалах блискавки раптом занурював будинки у біле. Спустившись по Аппер-Боу і сходах Вікторії, вони кинулися тікати так далеко, як тільки вистачало сил. На вулицях не видно було ні душі. Вони сховалися в галереї під низкою арок. Туман розвіявся на чотирьох вітрах, але гуркіт бурі відчувався все ближче крізь міські стіни, крізь склепіння дахів.

— Гадаю, наразі ми у безпеці, — сказав Вітмен, переводячи подих.

Макбрайд оглянула територію довкола.

— Треба йти назад. Зализати рани і перегрупуватися.

Вітмен похитав головою.

— Немає часу.

Чарлі вже дістав свої нотатки. Він прогорнув їх, щоб перевірити другий рядок загадки.

— «Сховав, де мертві стережуть», — прочитав він. — Це ж легко, правда? Де можна знайти мертвих? На цвинтарях.

— Постривай, — сказав Вітмен і вказав на Елену. — Хіба ми не збираємось обговорити те, що сталося? Як і навіщо ця Іда Люпіно нас переслідує?

— Пам’ятай, — сказала Елена Чарлі, ігноруючи Вітмена, — ти в Единбурзі. Мерці тут скрізь. Церкви, могили — putain![29] — навіть під вулицею, по якій ми ходимо.

— А хто такий цей Александр Сітон?

— Un alchimiste[30], — вона приклала палець до нотатків Чарлі. — Ми повинні дивитися на імена. Вони мають дещо спільне.

– І я так гадаю, тобі зовсім випадково відомо про це? Звідки? — спитав Вітмен.

— Я ж допомагаю вам.

— Чомусь мені так не здається.

Елена знизала плечима.

Вітмен перевів чіпкий погляд на блокнот.

— То що з іменами? Про що ці імена нам кажуть?

— Ніколи раніше їх не чув, — зізнався Чарлі.

— Я теж, — сказала Макбрайд. — Окрім оцього.

Вона вказала на перше ім’я.

— Джордж Маккензі. Він був суддею, постійно виносив смертні вироки. Засудив тисячі людей у часи Реставрації. Був такий невгамовний у своїх переслідуваннях, що його прозвали «Кривавим Маккензі».

— Яка радість.

Почувся рев.

Вони дивилися на білу пелену, яку залишила по собі блискавка у небі.

— Його могила неподалік?

— У Ґрейфраєрз.

Вітмен нібито замислився над цим і кивнув, погладжуючи борідку.

— Як щодо решти? Має бути закономірність. Що в них спільного?