Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Чого він не очікував, то це реакції Анжели.

Її око миттєво розкрилося, і вона раптом смикнулася, намагаючись встати зі стільця. Її сил вистачило лише на те, щоб повалитися на підлогу. Зібравшись із силами, вона поповзла до дверей, але так помалу, що виглядало це все комічно. Такий собі безперервний переляк в уповільненому режимі.

Її права нога втрапила у камін, виштовхнувши з вогнища розпалену головню просто на килим.

Еліот схопив її за плечі й витягнув із каміна. Він відчував запах її обпаленого одягу, і від цього його серце забилося швидше. Вона обернулася і намагалася впитися в нього нігтями, але змогла лише вчепитися в сорочку.

Він знов посадовив її на стілець, відтягнув руки за спину і прив’язав до спинки стільця. Мотузка врізалася їй у зап’ястки.

Щойно побачивши в його руці кляп, вона замотала головою, благаючи милосердя. Крикнула, що не може дихати з кляпом.

Він не зрозумів, через що весь цей лемент. Зрештою, схованка добре провітрювалася, як і решта будинку.

Заткнув їй рота, і її горло стиснулося. Крик перетворився на скиглення.

Вона закинула голову, й Еліот уявив, що якби не кляп, її горлянка зяяла би, наче другий рот, застигнувши в мовчазному багровому скрику. Але і цей крик теж скоро затихне.

Він продовжував прислухатися до дверей. І стежив за жариною на килимі — та дуже чадила, і це пробуджувало в ньому різноманітні брудні бажання. Кімнату заповнював дим.

Дзвінок гучно залунав у квартирі, але відтак затих. Лише легкий подув з-під дверей під’їзду заколихав дзвіночки — він залишив їх висіти над дверима, щоб знати, коли повернулися Анжела з донькою. Еліот збагнув, що більше вони йому не потрібні.

Коли дзвінок продзвенів знову, Еліот припустив, що хто б не був по той бік дверей, він не збирається йти, доки його не змусять.

Відчувши, що Анжела втрачає сили, він випустив її з поля зору і залив вогонь водою з відра. Звісно, йому не хотілося цього робити, адже це видовище збурювало в його душі все те гріховне, невимовне, що він робитиме з нею.

Він навшпиньки пройшов крізь передпокій і припав до вічка. По той бік було незнайоме обличчя чоловіка з валізою. Він мав западинку на правій щоці, Еліот бачив це. Чоловік постукав кісточками пальців у двері квартири навпроти. Відповіді, звісно, не отримав — ані Анжели, ані її доньки там не було.

Після ще двох безуспішних спроб чоловік із западинкою щось буркнув і почав підійматися сходами в пошуку інших мешканців.

Припавши оком до вічка, Еліот посміхнувся. Вони були в безпеці. Чоловік шукав не їх. Еліот повернувся до кімнати, у якій тримав Анжелу.

Коли він скінчив бити її, вона сказала:

— Убийте мене.

Звісно, в неї досі був кляп у роті, але навіть якби Еліот почув це, він знав би, що насправді вона так не думає. Їм долею призначено бути разом. Він так ніжно дбатиме про її тіло, як дбав про її серце. Навіть якщо це означатиме, що їм доведеться померти разом.

Із шаленим серцебиттям Вітмен відступив від людини, яка з самого початку найняла його шукати фільм Секюлера. У поріділому тумані над могильними плитами очі Вальдано виглядали запалими і злими.

— Вітаю, містере Вітмен.

Вільною рукою Вальдано обшукав кишені Вітмена, вийнявши звідти мобільний телефон. П’ять фігур виступили із залізних воріт до В’язниці ковенантерів. Спочатку Чарлі й Ґенгаґґер, потім бровастий і нарешті Макбрайд і другий головоріз. Зламаний Ніс зник — може, вибитої колінної чашечки вистачило, щоб змусити його піти.

Спершу ніхто нічого не казав.

Тишу порушив Вальдано.

— Кидайте сюди блокнот, Макбрайд.

Гостра ядуча посмішка.

Вітмен побачив, як погляд Макбрайд метнувся вбік. Вальдано теж це помітив.

— Навіть не думайте, детективе Макбрайд, — скипів він.

Краєм ока Вітмен бачив, як палець Вальдано погладжує край спускового гачка. У повітрі тхнуло очищувальним мастилом і порохом.

— Копи будуть тут із хвилини на хвилину, — збрехала Макбрайд.

Вальдано розсміявся.

— Тоді покінчимо з цим, правильно?

Слова скипали глибоко всередині.

— Вам нізащо не зійде це з рук, Вальдано.

Холодне дуло пістолета глибше вдавилося в щелепу Вітмена.

— Побачимо, як ви ризикнете життям свого друга.

Вітмен відчув, як пульсує кров під холодним металом дула.

— Чортів блокнот! — випалив Вальдано, наче з кулемета.

— Чому б нам усім просто не заспокоїтися.

Макбрайд узяла блокнот за корінець, а тоді жбурнула в бік Вальдано.

— Повільно, — сказав він, тицьнувши кулаком під ребра Вітмену.

Вітмен нахилився й підняв блокнот. Передаючи його Вальдано, він відчув запах сандалового дерева і кельнської води, змішаний із затхлим потом. Вальдано взяв блокнот.

— Містере Еріксон, — гукнув він бровастому водієві лімузина. — Мотузку.

Еріксон зробив те, що йому наказали.

— А тепер мобільний телефон, детективе Макбрайд.

Макбрайд жбурнула телефон. Той приземлився між черевиками Вітмена. І знову Вітмена змусили підняти його й віддати Вальдано. Той поклав його до кишені своєї куртки.