Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон

Він не знав, коли саме збагнув, що не сам. Усвідомлення надходило поступово, наче хтось м’яко зачепив його і легко прослизнув до його поля зору. У тьмяному світлі вікна він дивився на підніжжя свого ліжка. Там хтось був.

Коли очі призвичаїлися до його присутності, Вітмен побачив, що цей хтось має форму маленької дівчинки, яка дивиться на нього. Вона не видавала жодного звуку.

— Еллі?

Він здригнувся — різкий подув вітру гримнув шибками, колихнулися фіранки. Він роззирнувся по кімнаті. Не встигнувши перевести погляд, уже знав, що примарна фігура більше не сидить у ногах ліжка. Кімната була порожня.

«Так було довгий час».

Вітер завив, струшуючи шибки, розмазуючи краплі дощу по склу. Він знову почув шаркання ніг. Це міг бути шум десь у старому будинку.

Він підвівся з ліжка і став біля вікна. Вітер розхитував ліхтар у шаленому танку, наче намагаючись вирвати його з коренем. Вітмен знов пірнув під ковдру.

Перевернувся в ліжку на інший бік і побачив її. Вона лежала поряд, обличчям до нього. Від цього видовища він несамовито здригнувся, відсахнувшись так, що мало не впав із ліжка. Глянув знову — вона якимось чином опинилася на іншому боці, стояла обличчям до нього. Не рухалася, і тінь закривала більшу частину її обличчя. Її очі були налиті кров’ю.

Вона підняла руку і вказала на нього.

«Моя маленька дівчинко. Що ти намагаєшся сказати мені?»

Не зводячи з нього пальця, вона відкрила рота. Але замість слів із її губ почав вириватися дим.

Він хотів був відвернутися, але міг лише дивитися на неї. Дим уже валив з неї — із її носа, очей, рота; каскади щільного диму огортали все, і врешті-решт він уже не міг бачити її. Відчував її запах — вона палала живцем. Полум’я не було. Лише дим. Він знав, що має допомогти їй, адже вона лише маленька дівчинка, яку спалюють заживо.

Заплющив очі, змушуючи себе прокинутися, але від цього краще не стало. Він досі чув, як дим огортає все в кімнаті — дитячі шепоти, вони були справжні, й холодна підлога, усе було справжнє, і дим…

«Татку».

Скільки разів він чув, як той голос шепоче до нього? Він чув її серед диму, але більше її не бачив.

Рушив уперед, аби дістатися до неї, і почув рух позаду себе. Чиясь рука схопила його за плече. Його шия застигла. Він почав був розвертатися, але хватка на плечі зробилась жорсткішою, і він зупинився. Знав, що не має бажання розвертатися, що коли він це зробить, то шкодуватиме, побачивши, хто або що стоїть у нього за спиною.

Дзвінок телефону збудив його перед четвертою ранку. Він прогнав сон із очей, наморщивши ніс від запаху цигарок.

— Фільм в обробці, — повідомив Нестор з іншого кінця лінії. Він видихнув це хриплим горлом, згрубілим через каву і брак сну.

— Пробач, що біжу поперед паровоза, — продовжував Нестор. Він чхнув у слухавку і заговорив не спиняючись. Добрі дві хвилини він не змовкав ні на мить, хоча насправді не говорив, а просто вивергав потік слів про базове обладнання, яким користувався для переведення фільму в інший формат.

— Несторе, — озвався Вітмен.

— О, так. Вибач. Так, правильно. Переформатування проходить цілком гладко. Більшість уже на 35-міліметровій плівці й зараз, доки ми розмовляємо, переводиться в цифровий формат.

— Саме це я й хотів почути.

– І водночас я зберігаю копії на флешці. Але є дещо дивне у цій плівці.

— Хочеш сказати, що це не оригінал? — спитав Вітмен.

— Це оригінал, так… У ньому є дещо, що ти неодмінно захочеш побачити.

— Що ти маєш на увазі? Що з фільмом?

Він почув шум по той бік лінії.

— Охоронець. Приходить раз за ніч. Я вже маю йти. Більше нічого сказати не можу. Приходь за двадцять хвилин. Я встановлюю для нас проектор. Вхідні двері залишив відчиненими.

— Як ти…

Лінія замовкла.

— Алло? — видихнув Вітмен у слухавку. Відповіді не було.

Мов ґотична споруда з нічного кошмару, стояв Архів у товщі нерозвіяного туману. Чарлі кутався в плащ — вітер хльоскав їх із усіх боків. Вітмен віджбурнув цигарку, що постійно гасла на шаленому вітрі. Пальто щільно прилягало до його тіла, наче папіросний папір до відкритої рани.

Вони зійшли на кам’яний ґанок. Як і обіцяв Нестор, двері були незамкнені. Вони увійшли, радіючи теплу всередині.

Вітмен спробував притамувати усмішку.

В кутку вестибюля горіло тьмяне світло. Вони попрямували до сходів, ледь розрізняючи контури перил. Вітмен відчував, як витріщається, упізнавши їх, крилатий Пан.

У похмурому світлі вони піднялися по гвинтових сходах. Останній проліт відділяв їх від горішнього поверху, коли раптом Вітмена охопила тривога. Холод, що розібрав його зсередини, не мав нічого спільного з вітром надворі. Він ривком зупинився — так різко, що Чарлі мало не врізався в нього. Він розвернувся, подумавши, що ніколи раніше не бачив Чарлі збентеженим. Цей хлопець був здатний проковтнути шістнадцять курячих крилець за чотири хвилини — тобто чотири