(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Наше друге побачення довелося перенести, тому що вранці я прокинулася з пекельним головним болем, закладеним носом і практично без голосу. Хворіла я нечасто, але завжди сильно. І завжди у непідхожий час, хоча не могла подумати, що можна захворіти вчасно.

Температура була невисока, але моторошна слабкість не давала підвестися з ліжка. Страшенно хотілося спати.

Насилу діставшись до кухні, я закинула в себе купу пігулок. Зітхнувши, я написала Ромі, щоб він не приїжджав. Не хочу його заразити.

Відправивши братів на роботу та навчання, я дозволила собі опуститися на диван та увімкнути телевізор. Зависла, намагаючись знайти якийсь цікавий фільм чи серіал, але мені нічого не подобалося. Я дивилася, мабуть, десятий трейлер, коли пролунав наполегливий дзвінок у двері. Дивно, я нікого не чекаю, а у Кості та Андрія є ключі.

Вирішивши проігнорувати мого несподіваного гостя, я перевернула подушку іншою стороною та ввімкнула черговий трейлер. Повторний дзвінок не змусив себе чекати. Та що за люди такі?

Буквально стягнувши себе з дивану, я пішла до дверей босоніж, відчуваючи як вкриваюсь мурахами від холодної підлоги.

Відчинивши двері, я вже була готова висловити гостю все, що я про нього думаю, але раптово втратила мову, бо на порозі стояв Рома.

— Привіт, крихітко! — бадьоро привітав він мене, відкриваючи двері ширше та проходячи до будинку. — Ти ж не спала? Мені чомусь відразу не спало на думку, що ти можеш відпочивати. Все в порядку? Чому ти так дивишся на мене?

Я трохи доторкнулася до передпліччя Роми, намагаючись переконатися, що він із плоті та крові, а не галюцинація мого запаленого мозку. У руках у хлопця були якісь пакети, які він уже поставив на підлогу, а тепер знімав куртку та кросівки.

— А ти чому босоніж? — Рома підхопив мене на руки, все ще користуючись моїм мовчанням. — Кать, ти чуєш мене? Скажи щось, будь ласка, і перестань мене лякати.

— Чому ти тут? — таки змогла я видавити з себе. Самій стало гидко від того, який хриплій у мене голос. — Ти ж можеш також захворіти, до того ж в тебе робота.

— У мене хороший імунітет, — усміхнувся Рома, саджаючи мене на диван і вкриваючи пледом. Він трохи доторкнувся до моїх губ, ніби згадуючи їх на смак. — Я почуваюся винним, чесно кажучи.

Спіймавши мій збентежений погляд, Рома продовжив:

— Якби я вчора тебе не повіз на пікнік, ти б не захворіла. І дурню зрозуміло, що вже занадто холодно для дозвілля на природі. Але я виправлятимуся! Привіз тобі смаколиків і каву, а ще ліки. Чи може лікаря викликати? Як ти себе почуваєш?

Рома продовжував сипати запитаннями, а я не могла відірвати від нього погляду. Про мене ніколи ніхто так не дбав. Лише батьки, але це було дуже давно. А потім вся наша з Костею увага була зосереджена на Андрії та на себе часу зазвичай не залишалося. Мабуть, тому проста людська турбота зараз здавалася мені чимось чудернацьким і дуже незвичним.

— Роме, у мене все добре. Дякую, — видихнула я, перебиваючи хлопця, який уже був готовий викликати швидку з реанімацією і везти мене до лікарні, спочатку на рентген легень, а потім як піде. — Це просто застуда, за три дні я буду як огірок. Тільки тобі краще піти.

— Чому? — така образа розтеклася в очах хлопця, що я відразу прикусила язик.

— Я заразна, — повторила я. — Ти теж захворієш. Я дуже рада тебе бачити, просто переживаю, — максимально чітко спробувала я донести свою думку, намагаючись не образити хлопця. — Та й виглядаю не найкращим чином…

Останню фразу я сказала зовсім тихо, втикаючись носом у подушку і видаючи всі свої страхи — здатися йому зовсім неідеальною і явно не дуже красивою, з червоними очима та набряклим носом.

— Це все, що тебе турбує? — посміхнувся мій хлопець, легко повертаючи до себе мою голову і зазираючи у вічі. Дочекавшись мого кивка, він підвівся на ноги та кудись пішов.

Невже справді вирішив піти? Трясця, а я вже в принца повірила і розмріялася.

Приступ паніки та самокопання було перервано поверненням Роми. У руках він тримав усі ті пакети, які залишив у коридорі. Підійшовши до журнального столика, він, як добрий чарівник із казки, почав діставати смаколики, відразу простягнувши мені чашку ароматної кави та ще теплий пончик.

Я включила перший серіал, що попався, а Рома розмістився на підлозі з ноутбуком. Йому, на жаль, треба було працювати. Розслабившись, я й сама не помітила, як заснула.

Розбудив мене тиха розмова, мабуть, Рома говорив телефоном, відійшовши до вікна.

— Ні, Вероніко, я зараз не зможу приїхати. Давай увечері зустрінемося, — почута фраза змусила мене виринути з приємної дрімоти. Я розплющила очі, і швидко-швидко заморгала, проганяючи залишки сну.

— Я приїду до десятої, раніше в мене не вийде. Чекай мене вдома, — Рома відійшов від вікна, а я в паніці заплющила очі, прикидаючись сплячою.

Чекай мене вдома.

Ця фраза завдавала фізичного болю. А якщо він має дівчину (чи навіть дружину???), то чому він тут?

У голові билася думка спитати його про Вероніку. Хто вона? Чому він мене дурить? Що відбувається?

Але я не могла відкрити очі та почати ставити запитання. Напевно, я страшний боягуз, але я боялася почати цих питань. А може, відповідей?