(не) ідеальний чоловік - Катерина Орєхова

Хіба так буває? Рома як мрія, що ожила. Навіть страшно стає.

Я бачила як Рома стримує себе і від цього ще більше хотілося притискатися до нього, щоб відчути ласку його сильних рук. Соромно зізнатися, але у свої майже двадцять п'ять років я ніколи так захоплено не цілувалася з хлопцем під вікнами свого будинку. Коли не хочеться розлучатися, просто не можеш розтиснути руки та відпустити.

Розуміла, що треба запитати у Роми, що змінилося. Чому саме зараз він почав активно діяти? Я більш як два місяці ходила на його пари та нічого. Навіть не була впевнена, що він пам'ятає як мене звуть. А тут раптово поворот на сто вісімдесят градусів і спонтанне рішення бути зі мною. В останньому я була абсолютно впевнена, він дивився на мене з непідробним інтересом та бажанням.

Ситуація з Андрієм, про яку ще з братом треба буде поговорити, теж здивувала. Зайшовши у відділення та побачивши людей у формі, я розгубилася. Одразу згадала офіцерів, які повідомили про смерть батьків і відвезли нас до дитбудинку.

Добре, що Рома виявився поряд. Він так швидко знайшов з ким домовитися і розв'язав усі проблеми, що я й оком моргнути не встигла як Андрій уже був поряд зі мною. Я навіть не встигла як слід подякувати хлопцю, за що тепер навіть трохи соромно.

Невже ми тепер разом? Рома нічого не сказав, але я чомусь чітко почувала себе дівчиною, у якої завтра друге побачення. Якби могла, то стрибала б до стелі та верещала б від щастя. Брати б не зрозуміли такої моєї поведінки, а пояснювати та розповідати їм щось не хотілося. Хотілося поки що сховати своє щастя і ні з ким не ділитися.

— О, гуляка прийшла, — пролунав голос Кості, щойно я переступила поріг рідного дому. — А я вже думав, що на тебе сьогодні можна не чекати. Як пройшло твоє побачення?

Костя трохи пограв бровами, явно натякаючи на подробиці.

— Все добре, — стримано відповіла я, насилу не розпливаючись в посмішці.

— Іііііі? — під'єднатися до допиту Андрій, коли я зайшла на кухню.

— Навіть не розраховуйте, подробиць не буде. Давайте краще поговоримо про те, що я сьогодні провела дві години свого життя у поліційній дільниці, — я перевела погляд на молодшого брата, який, судячи з усього свою провину, не відчував.

— Ось завжди ти так, — зітхнув він. — Ти ж знаєш історію, і Костя мені вже мізки промив, все буде круто, не парься!

— Катя, правда, ми всі обговорили, — підтримав брат Костя. — Але я не можу сильно сваритись, бо дівчаток треба захищати, а не ображати. Тільки бажано ще при цьому не потрапляти до поліції, але цьому ти з досвідом навчишся, — підморгнув Костя Андрію, а я відчула, як у мене затремтіло око.

— Костю, чому ти його вчиш? - обурилась я. — Андрію, насильство — це не вихід. Будь-який конфлікт потрібно вирішувати мирно, просто поговоривши з іншою людиною, розумієш?

— Кать, ну ж ми не відразу йому врізали! — підскочив Андрій. — Він сам на нас почав бикувати!

— Андрійко, — мені не хотілося лаятись, тому я максимально згладжувала гострі кути діалогу. — Я знаю, що ти спокійний і розумний хлопець, просто я сьогодні дуже за тебе злякалася. За той час, що ми їхали в ділянку, я встигла собі вигадати купу страшилок.

— Кать, все ж таки добре, — Андрій підійшов до мене та обійняв. — Я буду обережнішім, обіцяю. Це всього один раз, печінкою присягаюсь!

Ми розсміялися разом, відпускаючи ситуацію і розслабляючись.

— Ви голодні? — запитала я у братів.

— Ні, ми замовляли піцу, — Костя набрав воду в чайник і клацнув кнопкою. — Я сьогодні зідзвонювався з мігерою, телефоном домовитися не вдалася, вона чекає завтра на когось із нас у школі. Кать, може, на сірниках витягнемо хто туди піде?

— Ні, Костю, ідеш точно ти, бо заохочуєш його жарти. І я не уявляю, як можна було додуматися підкинути жабу викладачеві!

— Гаразд, піду я, мабуть, краще спати, — Андрій вважав за краще швидко змитися, тема явно була йому неприємна. — На добраніч, старші брат і сестра!

— На добраніч, — відгукнулися ми з Костею практично одночасно.

— То що в тебе з Ромою, принцеса? — одразу повернувся до допиту Костя. — Давай викладай.

— Кость, нічого поки що викладати, — все ще не захотіла я ділитися найпотаємнішим. — Подивимося що буде далі.

— Добре, але він сьогодні молодець, швидко так у ментурі розрулив. Пощастило, що він поряд з тобою опинився у потрібний момент.

— Так, це точно.

Костя заварив нам чай і поставив кухлі на стіл. У нас була традиція пити разом чай перед сном і говорити ні про що. Коли померли батьки, ми використовували вечірній і нічний час, коли Андрій уже спав, щоб не збожеволіти та вирішити як житимемо далі. Біль пішов, життя налагодилося, а традиція залишилася.

Вже піднімаючись сходами та збираючись спати, Костя запропонував мене завтра підвезти до універу:

— Давай завтра тебе підкину до універу, мені все одно до школи їхати десь до десятої.

— Кость, ми з Ромою домовилися поснідати разом, він обіцяв заїхати вранці, — сказала я, відчуваючи, як покриваюсь рум'янцем.

— Навіть так, — хмикнув брат. — А він часу не гає. Добре, тоді я завтра подзвоню, як поговорю з мігерою.