Зламана коханням - Ксенія Євчук

Афіна.

Чи знайоме вам відчуття розгубленості, тривоги та відстороненості?

Звичайно знайоме. Але чи бувало таке, що всі ці три емоції поглинають вас за декілька секунд одночасно?

Зі мною це відбулося.

Я прийняла наркотики тому, що сама цього хотіла. Мені було цікаво, як людина почувається в такому стані. Чи можу я зробити щось, не контролюючи себе?

Світ здається іншим, ніби його огорнув легкий серпанок. Все навколо рухається повільніше, наче в густому меді. Мої думки плавають у свідомості, але не тримаються разом — вони розлітаються в різні боки, як листя на вітрі.

Я бачу людей, але не можу сфокусуватися на їхніх обличчях. Вони виглядають наче розмиті силуети, що пливуть переді мною, і голоси доходять до мене з глухим відлунням. Усе здається нереальним, ніби це не я тут, а хтось інший, що дивиться на мене ззовні.

Дихати стає важко. Грудна клітка напружується, ніби обмежує моє дихання, і я намагаюся зробити глибокий вдих, але це не допомагає. Серце б’ється швидко, гучно, як барабан, що відлунює у вухах. Відчуваю, як хвиля паніки піднімається в мені, але вона така ж далека, як і все інше.

Під ногами земля здається нестійкою, наче я стою на хиткому човні. Кожен крок стає випробуванням, ноги підкошуються і я майже падаю, але сміх виривається з моїх вуст. Я навіть не розумію, що в цьому смішного, але не можу зупинитися. Сміх ллється з мене, гучний і хрипкий.

Я стаю на одну ногу, як і всі навколо мене. Декілька людей падають відразу, ще навіть не почувши перші слова пісні. В моїх руках чийсь крем, який я приймаю за мікрофон. З колонок лунає гучна мелодія, яка через порошок здається аж занадто голосною.

Я навіть не знаю, що таке MDMA. Тільки те, що після нього на мене нахлине ейфорія та задоволення.

Ще декілька тіл падають і регочуть, коли я намагаюся вимовляти кожне слово з пісні Back in Black.

Геніальною є людина, яка придумала слова до пісні, які я зараз відчуваю кожною своєю частинкою. Це щось таке чудове і прекрасне, словами не описати.

Ще одне приземлення поруч, і я сміюсь, хитяючись на одній нозі. Хтось тягнеться до мого плеча, і я не розбираю тих слів, які мені кажуть. Я більше не чую музику. Це чоловік, який раніше насипав мені дозу на долоню і сказав вдихнути її.

І ось за секунду ніж відрізає палець майже біля мого плеча. Так знайомий мені ніж. Ланс. Я бачу його, але не можу розпізнати емоції на його обличчі.

Чому він виглядає таким злим? Що я зробила не так? Здається, його голос досягає мене крізь товстий шар вати, але сенс слів губиться. Я намагаюся зосередитися, але все пливе і розчиняється.

Він схоплює мене за плечі, і раптом все стає більш чітким. Його дотик — це єдине, що здається реальним у цьому хаосі. Його руки гарячі й сильні, вони ніби кріплять мене до землі, не дають повністю втратити зв'язок із реальністю. Я хочу сказати йому, що все в порядку, що мені весело, але слова застряють у горлі, і виходить лише безглуздий звук.

Мої руки дрижать, я відчуваю, як сила залишає мене, і це лякає. В голові проносяться уривки думок — страх, відчай, злість на себе.

На Ланса, через якого я програю свою ж гру.

Він схопив мене на руки і, не зважаючи на мій вереск і сміх, доніс до самої машини.

Після того я двічі вирвала на задні сидіння його машини. І кожного разу він казав, що ще трішки. Що ми майже вдома.

Він розлючений, і я його можу зрозуміти.

Ларія мене зовсім вб'є за те, що я зробила. Хоча це був перший і останній раз.

Коли ми нарешті прибуваємо до пентхауса, я відчуваю себе наче в тумані. Він виймає мене з машини, ніби я найлегша іграшка. Мої руки безвільно падають, і я розумію, що навіть не можу чинити опір.

— Вибач, — я замовкаю, насолоджуючись його силою.

Він не відповідає, просто несе мене через хол. Двері квартири відчиняються перед нами, і ось ми вже тут, де все виглядає таким стерильним і досконалим. Тут немає місця для мого хаосу, і це лякає мене ще більше.

Він роздягає мене, не звертаючи уваги на мої слабкі спроби чинити опір. Мені здається, що я втрачаю контроль над своїм тілом, і це вселяє в мене паніку.

— Не треба... — я ледве вимовляю ці слова, відчуваючи, як свідомість починає туманитись. — Не дивись.

Але Ланс навіть не зупиняється. Він заносить мене до ванної кімнати, де все вже готове — тепла вода, рушники на стільці. Він ставить мене на ноги, і я ледь тримаюсь, спираючись на холодні плитки стіни.

— Ми витягнемо з тебе це все.

Його теплі руки тягнуть моє волосся, щоб я відкрила рот. Він вливає в мене стільки прісної та неприємної води, що я ледь втримуюсь, слухаючи його погрози.

— Пий. Ще.

Ще декілька ковтків.

Його інша рука тисне на мій живіт, і він повільними рухами масажує шкіру.

— Ще, — шепоче він, я слухняно ковтаю.

Останній ковток, і пляшка порожня. Вода розливається всередині мене, наче я ковтнула ціле озеро. Від цього стає гірше, і мене починає нудити ще більше.

Ланс різко нахиляє мене над унітазом, тримаючи моє волосся, щоб воно не падало на обличчя. Я не можу зупинити хвилю, яка піднімається в мені всередині, і через мить мене знову рве, вода і все інше вилітають назовні.

Сльози течуть по моєму обличчю, змішуючись зі страхом і приниженням. Я намагаюся вирватися, але він тримає мене міцно, не даючи впасти або втекти від цієї реальності.

— Ти повинна виблювати все. Варто було думати перед тим, як щось робити, — він різкий у словах і дуже відрізняється від ніжності рук, якими мене тримає.

Я хитаю головою, намагаючись відійти від цього, але він не відпускає.

Наступна пляшка йде в мене так само, як і попередня. Ще на половині я знову вибльовую.

Наступні дві години здаються пеклом, і звуки зливу унітазу мене дратують як ніколи раніше.

— Навіщо ти це робила?

— Я хотіла попробувати, — видихаю, дозволяючи йому витерти слину з мого обличчя.