Зламана коханням - Ксенія Євчук

— Що я сказала не так?

— Мені подобається твоя віра в життя.

Мабуть, вперше в житті Ланс мене дратує.

Навіть те, що він називав мене дитиною, не виводило так, як це.

Я складаю руки на грудях.

— Поясни мені, що тут відбувається.

— Я забираю тебе до Сицилії, я ж уже сказав.

— Я не слухатиму твоїх наказів тільки тому, що ти так вирішив. Я проти і просто зараз хочу, щоб ти зупинився й дав мені вийти з машини.

Він, як завжди, пропускає мої слова повз вуха.

Трясця.

Чому він такий?

Я розвертаюся від нього в цій образливій манері й мовчки дивлюсь у нічне вікно.

Так дивно зараз бути тут після двох років.

В його машині, відчуваючи його запах.

У повній тиші доїжджаємо до аеропорту, і я, повіривши в себе, смикаю дверну ручку, щоб відчинити двері.

Ланс посміюється й відкриває тільки двері зі свого боку, через які я й пролажу одразу за ним.

Він торкається моєї талії, засовуючи руку під тканину на оголеній спині.

Я штовхаюсь і копаюсь, але це те саме, що стіна.

Ланс завжди був величезним.

І він набагато більший за мене навіть зараз, коли я підтягнула форму й стала стрункішою.

Він закутує мене в якесь простирадло, рухами обмотуючи моє тіло.

— О ні. Я не буду прикриватися лише тому, що тобі не подобається цей одяг.

— У літаку холодно.

Він тягне мене до сходів, а потім і по них, у особистий літак. Той самий, у якому я вже була.

І той же літак, в якому Лієсса таки поцупила з ванної баночки для миття.

Усередині я щосили штовхаю його в груди. Він робить крок назад, і вже зрозуміло, що я не маю вибору.

І це все через нього!

Йду до vip-частини, до місця, де сиділа колись.

Він іде за мною, а за ним ще хтось.

Стюардеса в короткій спідниці чорного кольору.

Посмішка ідіотки, призначена не мені, а чоловікові поруч.

Вона кладе свою тоненьку руку на його плече й сором’язливо двічі киває, ніби він має зрозуміти її окрему мову.

Я штовхаю Ланса на його місце біля себе, а сама стаю навпроти жінки.

Здивований погляд то на мене, то на нього.

Ні, мавпо, дивись на мене.

— Ем-мм, вам щось потрібно? — знову цей вибагливий погляд на чоловіка, якому, здається, це подобається.

— Привіт, від'їбись, дякую.

Вона збирається ще щось сказати, мабуть, відповісти мені. І дуже добре, що вона затикається.

Прицмокує язиком, закочує очі. Все, на що вона спроможна.

— Якщо вам щось знадобиться, я завжди поруч.

Ще один коментар для Ланса і розворот на дев'яносто градусів.

Вона виходить так само швидко, як і з’явилася.

З гнівом повертаюся до нього й кидаю йому в обличчя м’яку ковдру, якою він мене окутав.

— Що це тільки що було? Чому ти нічого не відповів їй?

— Бляха, золотце, твоя чарівна ревнивість так мене заводить. І це не найкраща твоя ідея для початку.

Я сідаю на інше крісло навпроти, пихкаючи.

— Ти свиня. І я не ревную.

— Як тобі завгодно.

Ланс зиркає на годинник на руці, щось підраховує в голові.

— Дві години, десять хвилин і двадцять сім секунд, а ти досі не посміхнулась.

— Мені потрібна причина, щоб посміхнутись тобі. Я більше не кохаю тебе і не відчуваю бажання усміхатись від твоїх слів. — кажучи ці слова, я таки посміхаюсь.

Але відвертаюсь до вікна, щоб він уже не бачив цього.

Ланс не відповідає, лише пильніше розглядає мене.

— Мені достатньо того, що ти тут.

— Де мій телефон? — різке усвідомлення.

Якщо він буде у мене, я подзвоню Ларії й попрошу її допомоги. Як же я не додумалась раніше? Ідіотка.

— Я думав він у тебе. — його саркастичний тон видає його. — Де твій телефон?

Він сміється з мене.

Ланс сміється.

— Як же дратує! — піднімаюсь.

Він знає, що я не маю куди тікати, тому не йде за мною.

До самого прибуття я відсиділа у ванній, наспівуючи свої улюблені пісні, щоб заспокоїтись.

Ларія мене врятує...

— Відчини двері, інакше я їх виб'ю.

Я відкриваю двері й дивлюсь в його ідеальні очі мертвим поглядом.

— Доброго ранку.

— Я не спала.

— Тоді один-один?

Витягую свою руку з кишень його куртки, яку підхопила на задніх сидіннях, і показую йому такий злостивий середній палець.

З усієї моєї любові.

Він виводить нас, уже не звертаючи уваги на будь-яку стюардесу, яка майже впритул стоїть біля нас.

Я проковтую бажання показати їм язик і сказати, щоб вони викусили.

Рука чоловіка обпікає мою шкіру, і він душить мене, притискаючи до себе.

Декілька слів, перемовини з охоронцями. Двічі згадане повне ім'я Рафаеля.

І я не розумію, що тут відбувається.

— Душиш.

Я ледь вимовляю це слово, не померши.

Таке відчуття, що він тримає іграшку в дитсадку, а навколо нього безліч інших дітлахів, які збираються забрати її у нього.

У мене не велика уява. Насправді не така велика.

Він не відпускає мене всю дорогу до вже так знайомого мені пентхауса.

Найкраще те, що тут є Ларія і маленький Девіан. Солоденький хлопчик, за яким я найбільше скучила.

— Ми не в літаку, щоб ти на мене натягував сотні тканин.

— Треба було думати своєю милою голівонькою, коли обирала одяг.

— Це було на вечірку. До речі, на ту, на яку я не потрапила через тебе.

Він відчиняє двері до квартири, все ще тримаючи мене мертвою хваткою.

Акуратно заводить до квартири, яка просякнута його запахом.

Боже, цей запах.

— Я хочу побачити Ларію. Чому ти привів мене до своєї квартири, чорт забирай?

— Вітаю вдома, золотко.