Зламана коханням - Ксенія Євчук

Афіна.

Тепер.

Два роки минуло з того часу, як я змирилась.

Це було складно.

Занадто складно, щоб забути кожну деталь.

І, авжеж, у житті немає нічого простого.

Кожного разу має відбутися щось, що змінить усе.

Щось, що або зламає, або полагодить.

У моєму випадку це Ланс Фуеґо, якого я не можу забути вже майже три роки.

Мені було шістнадцять, коли я вперше його побачила. Мені було сімнадцять, коли я віддала йому свою цнотливість.

Вісімнадцять, коли ми бачилися востаннє.

На хрестинах Девіана Бласхеса.

Той день був жахливим для кожного з нас, а особливо для Лієсси.

І зараз мені дев'ятнадцять сраних років.

Моє життя налагодилося, як би це смішно не звучало.

Я сподівалася на найкращі канікули з друзями. Це би було щось на кшталт подорожі світом із позитивним настроєм.

Усе, чого я хотіла, вже здійснилося.

Хоча залишилася ще одна маленька деталь, яку я так і не зробила.

Проте ще все життя попереду. Я маю десятки тисяч днів, щоб виконати своє дитяче бажання.

Так я думала рівно до цього моменту.

Мені дев'ятнадцять, і на порозі будинку стоїть Ланс Фуеґо, випромінюючи темну енергію.

Такий же прекрасний, яким був під час нашої останньої зустрічі.

Йому двадцять вісім, і він виглядає так, ніби тільки-но вийшов із храму посвяти в божества.

Мої очі округлюються, а щелепа відвисає.

Він останній, кого я очікувала побачити тут, у Нью-Йорку. А радше в нашому з Ларією будинку.

Спершу я шокована тим, що бачу. І аж оговтавшись, хочу гримнути дверима перед його носом.

Я мріяла про це, і мене засмучує, що він рухається швидше, наближаючись.

— Привіт, агов, чи не могли б ви покинути мій дім?

У мене досі мурахи від тих коротких двох слів, які він промовив кілька секунд тому.

Я прикриваю рукою свої груди, щоб йому не було видно моїх затверділих сосків під тонкою чорною тканиною боді.

— Ти покидаєш його зі мною. Якщо тобі потрібні якісь речі, то хутко збирайся і виходь на двір.

— Тобі щось примарилося? Я не буду їхати з тобою в машині сам на сам на вечірку.

— Хтось казав щось про вечірку? — ще одна хвиля мурах. — Ти їдеш зі мною до Нью-Йорку.

— Ти мариш, любий.

Я заглядаю в телефон, очікуючи хоча б якогось повідомлення чи дзвінка від Сета.

Та хоча б від когось із хлопців, щоб мені полегшало.

— Тобі не потрібні речі? Добре.

Ланс тягнеться до мене швидше, ніж я встигаю зреагувати, і вже за секунду я висну в повітрі, а потім опиняюся перекинута на його плече.

Тверде плече чоловіка й ці м'язи, дотику до яких я жадала як ковтка свіжого повітря.

Мій телефон ледь не випадає з рук, і я кричу та пищу, не хвилюючись про чутливі вуха сусідів.

Чудово буде, коли всі обговорюватимуть те, як якийсь чоловік виніс з дому мене, що кричить і б'ється в конвульсіях, та закинув до своєї машини.

— Опусти мене, хворий.

— Мій братик продав тебе за своє життя. Ти їдеш зі мною, золотце.

О Боже.

Два роки, як я не чула цього прізвиська.

Будь-що, тільки не це слово. Не з вуст найгарячішого чоловіка, який може тільки існувати.

— Що ти кажеш? Де Сет?

— На вечірці. Тебе це так хвилює?

Ланс закидає мене до машини й одразу сідає на своє місце, замикаючи двері.

— Відчини.

Я лізу на переднє сидіння, не зважаючи на те, що ламаю якусь річ під ногами.

— Я боса, Лансе. Відчини двері.

— Відразу, як доїдемо до аеропорту.

— Ні, я не буду знову летіти літаком. Не з ним.

— Я хочу на вечірку, і якщо ти негайно не зупинишся, я заважатиму тобі їхати, доки ми обоє не розіб'ємось.

— Ти така ж, як і тоді. Це добре.

— Ні, в будинку мої речі. Поверни мене назад.

Ми їдемо тихими нічними вулицями, що ледь освітлюються.

Ланс так швидко перемикає передачі, тому ми їдемо все швидше.

Тут холодно, не зважаючи на те, що вже почалося літо.

В машині холодно, і через це я швидко захрипаю.

— Помовч. Я ще не знаю, як говорити з тобою після цих років.

Його обличчя симетричне, ідеальне. Чому він завжди повинен бути таким чудовим?

— Ти мене лякаєш. — ні, це не так. Я просто хочу, щоб він повернув мене до будинку.

— Ти в цій тюлі хотіла йти на вечірку, де сотні хлопців?

— І дівчат. — додаю.

— І дівчат. — повторює, стишуючи голос.

— А що не так? Це звичайна рутина — одягати щось подібне на темній вечірці на честь закінчення навчального року.

І як же я не хотіла пропускати її...

Саме в цей день, який проходить раз на рік, все стає таким ідеальним. Все підготовлене до невпізнаваності.

Різноманітні страви, вбрання.

Ігри та конкурси для дорослих.

Кожен із випускного курсу повинен покурити травку, і переможцем стане той, хто найдовше зможе простояти на одній нозі.

Минулого року я була свідком того, як четвертокурсники робили це.

Мені це сподобалось, і я ще тоді знала, що повторю.

І я зараз не на тій вечірці тільки через Ланса.

— Я не впевнений, що там усі приходять майже голими.

— Значить ти ніколи не був на таких вечірках.

Ніяких змін у його поведінці.

Спокійний вираз обличчя. Можливо, навіть легка усмішка, яку я ледве розрізняю.

— Я скучив, золотце.

— О ні. — пирхаю, відкидаючи своє волосся назад. — Кому ти винен, що робиш усе це зараз?

— Тобі. А тепер попрошу зосередитись на чомусь хорошому і помовчати.

— Ні, Лансе. Ти знущаєшся? Якщо Ларія дізнається, що ти зараз робиш, вона тебе знищить. А потім ще й Рафаель, якщо вона попросить його допомоги. А вона попросить заради мене, своєї улюбленої і єдиної сестри.

Тихий смішок долинає з його губ, і я двічі кліпаю, щоб зрозуміти, чому він сміється.