Зламана коханням - Ксенія Євчук

Афіна.

Тоді.

Дістати правильний пароль було набагато легше, ніж я це собі уявляла.

Ланс піддався, довірився.

Він дав мені правильний пароль, який я записала на руці, щоб продиктувати його Ларії.

Моя сестра хутко вилетіла до паркувальної, а Лієсса забрала на себе відволікання охоронців.

Все, що залишилось у мене – це Ланс Фуеґо.

Прив’язаний до крісла. З ледь помітним рум’янцем на щоках від рідини, яку ми йому вкололи.

Якщо йому вдасться вибратись, він розірве мене на шматки.

А потім, мабуть, і Лієссу.

З Ларією вже розбереться її коханий Рафаель.

Дивно, що я палаю від того, в якому стані зараз Ланс.

В коридорі ще раз оглядаюсь і прислуховуюсь, чи є хтось окрім мене.

Цікаво, скільки часу Лієссі вдасться їх відволікати. Згодом вони все зрозуміють і шукатимуть Ланса.

Шкода, що ні в кого з них немає доступу до квартири Рафаеля.

В кімнаті темно від того, що вже ніч.

Єдине світло – вуличне.

Це все, чому я можу бачити його. Через світло за величезними панорамами.

Він вдвічі більший за крісло, на якому сидить. А воно не маленьке.

Він вловлює кожен мій рух, зосереджуючись.

Здається, дія препарату вже вийшла. Ланс виглядає розлюченим і враженим водночас.

— Ви дуже погані жінки. Я не розумію, що Рафаель знайшов у твоїй сестрі.

— Те, що й ти в мені.

— Дика сторона не є хорошою для таких миловидних дівчат.

— Я розумію. Мені подобається перстень, який ти мені подарував.

Він напружується, і мотузка впивається в його тіло. Мій погляд опускається вниз, до місця, де він твердий.

Я підходжу ближче, важко дихаючи.

— Не підходь, якщо не збираєшся мене розв’язувати.

Я поглинута ним. Я вбираю в себе кожне його слово, кожну реакцію.

— Афіно, — гарчить він, коли я всідаюсь на його коліна обличчям до обличчя. — Я не жартую.

— Скажи, щоб я поцілувала тебе.

— Що? — подив. — Що сказати?

— Щоб я поцілувала тебе.

Його енергія, що притягує, стає ще сильнішою, чуттєвішою.

— Навіщо ти це робиш, золотце? Просто розв’яжи і будь розумною.

— Скажи це. — переглядаємось, його очі стають темними. Темнішими, ніж є. — Скажи.

— Цілуй.

— Кого?

— Мене. — зупинка. Вдих. Видих. — Поцілуй мене, щоб я не даремно ненавидів себе.

Я роблю це. Цілую його. Спершу різко, пробуючи на смак його губи. Потім повільно, ніжно, палко.

Ланс стогне, і гарчання виривається з його горла. Короткий звук, який діє на мене моментально.

Напружені м’язи і язик, яким він облизує мою нижню губу.

Він робить це так, ніби ми коханці. Немов він так само бажав мене, як і я його.

В житті не цілувалась так, як от зараз.

Його обличчя, коли я припиняю поцілунок, таке приголомшливе, що дає мені бажання зняти це на камеру.

— Я тобі подобаюсь?

Він мовчить, вибираючи з моїх легень повітря. Я впиваюсь нігтями в його шкіру на грудях. Теплу шкіру під сорочкою, яку хочу облизати чи вкусити. Залишити свій слід.

— Ти не можеш казати, що я тобі не подобаюсь після того, як тільки що цілував мене.

— Ти можеш потрогати мій член і сама переконаєшся, що ти таки притягуєш мене. Твоя дикість і грайливість ламають все, що є в мені. Я можу ненавидіти тебе через це, але більше за це я жадаю трахнути тебе, золотце. Розв’яжи мене, щоб я пішов і врятував твою сестру, доки її не знайшов хтось інший.

Він сказав це. Сказав все це перед тим, як згадав, що він зв’язаний.

Я піднімаюсь на ноги, які трясуться. Не тільки ноги. Я вся трясусь від того, як прозвучали його слова.

Я це знала і мені потрібно було почути їх.

Почути їх перед тим, як я повернусь до Нью-Йорку і знову навчатимусь.

Навчатимусь у коледжі еліти, де я й повинна бути.

— В'язати ці вузли навчив мене ти.

— Я пам'ятаю.

Тягнусь, щоб розв’язати вузол. Я сильно затягнула про всяк випадок. Ланс сильний і розумний. Йому б не було важко щось придумати і обійти нас.

— Ти ж нічого не зробиш?

— Кому?

Розв’язую і стягую з нього мотузку. Товсту мотузку, яка колить оголену шкіру.

— Ларії.

Він піднімається з крісла із такою різкістю, що я ледь не відлітаю, вдаряючись рукою об його тверде тіло.

— Не хвилюйся. Ти візьмеш удар на себе.

Його гаряча рука тисне мене за лікоть. Тисне і штовхає до скляного столу.

До столу, де стоять деякі речі Рафаеля і моєї сестри.

Все, що я можу, це тихо пискнути і вирвати свою руку з його.

— Золотце, що не так? — тіло Ланса врізається в моє. Його ніздрі роздуваються, а дихання частішає. — Ти ж виходила з квартири.

Його погляд просувається по моєму тілу. Моє обличчя таке червоне, а долоні палають, бажаючи торкнутись його темної енергії.

Бажаючи притягнути його енергію до себе і ніколи не відпускати.

Це може бути тільки моєю мрією.

— Хто тебе бачив? — його долоня тисне на живіт, притискаючи до столу.

До холодного столу, який змішується з теплом моєї шкіри.

— Ммм, декілька охоронців? Можливо троє.

— Ти не думаєш, що я брехав, щоб ти мене розв’язала?

— Ні. — це не було брехнею. — Коли ти брешеш, на твоїй шиї з’являється ямочка і сіпається ліва брова. Зараз такого не було.

Це саме те, що я побачила тоді, в літаку. Коли запитувала про брата.

Я хотіла знайти в ньому те, що видаватиме брехню.

І я це знайшла.

— Звідки?

— Мабуть тому, що ти мені подоб...

— Скажи це слово.

— Ми домовились, і я пообіцяла тобі більше не казати цього.

Моя спина стикається зі столом. Він нависає зверху, натискаючи на мій пульс.

— Скажи це чорт забирай. Ти хоча б знаєш, що ти маєш зробити, коли вбивця стоїть навпроти тебе?

— Ти лежиш... Ти лежиш на мені і ти мене хочеш. Я не думаю, що ти...