Зламана коханням - Ксенія Євчук

Ланс.

Тоді.

Цієї ночі я не спав.

Не зміг заснути.

І це знову через неї. Через цю маленьку дівчину, яка все руйнує.

Це набагато гірше, ніж та сцена в літаку більше ніж місяць тому. Тоді в мене хоча б не стояло так, ніби я не бачив ніколи оголеної жінки. Саме це відбулось вчора, коли маленька фігура Афіни сиділа навколішках, гладячи Бурю.

Кіт облизав її палець, і я помер, побачивши її оголені стегна, ніби я печерна людина. Тоді я став таким твердим, яким не був уже як мінімум два роки. І мені до біса соромно за те, що я така срака, що ледь не роздягнув її недосвідчене тіло і не зробив несправну помилку.

Що було б далі, якби я зробив щось? Я б вбив себе на тому самому місці, зрадивши довбану Стідду. Ми не можемо торкатися жінок мафії, доки їм не виповниться вісімнадцять, доки вони не будуть обіцяні чоловіку мафії чи комусь знатному. Афіна вважається дівчиною мафії, маючи свою сестру за дружину Капо Стідди. Це поки що.

Її голос відлунюється ще в коридорі, коли я покидаю свою кімнату. Я не повернусь сюди ще рік як мінімум. І це найкраще, що могло б відбутись. Сет бігав половину ночі навколо моєї кімнати, шукаючи місце, де можна пограти в ігри зі своїм другом.

Друг зі школи — Леон.

Вважаю всіх його друзів такими ж дурними, яким і є він сам.

Його друзі стають дурними тільки тому, що вони із ним спілкуються. Спускаюсь сходами донизу. Сет забігає до будинку, за ним двоє його хлопців. Вони кричать, розмахуючи руками.

— Міс Фуеґо, у Сета справді рак?!

Було б чудово. Мати затуляє рота від шоку. Як вона терпить цих дітей навколо себе? Особливо цих.

— Ні, хто вам сказав таку дурницю?

— Сет.

Брат робить вигляд, ніби він не при чому. Чіпляється за блондинку, яка допомагає моїй матері поливати дерево та квіти, що мама засаджала на першому поверсі будинку.

— Братику, це ж було таємницею!

Всі дивляться на мене.

— Доброго ранку, любий. Ви вже їдете?

Сет не наважується перебити слова матері, але як на зло знову цілує руку Афіни і знайомить її зі своїми друзями.

— Деймон Карсон, — той тільки посміхається, червоніючи.

Срані буряки, вони що, теж ніколи не бачили жінки?

— А це Леон Холл Кінг, — інший не такий усміхнений, як попередній.

Але він і виглядає не як дибіл. Не так як мій брат, дякувати Богу. В такому випадку я можу вірити, що ще є нормальні люди, які приходять до цього будинку.

— Де батько? — я не можу повернути увагу на себе навіть цим запитанням.

Мільєр тисне руку хлопцям, перекидуючись з ними декількома словами. Та так, що вже й моя остання надія посміхається їй, піддаючись її чарам.

Я правильно думав, коли називав це отрутою.

Не було нічого вчора. Я не бачив її. Вона не заходила до моєї кімнати. Цього не було, і це навіть не моя уява. Цього просто не було.

— Де батько? — ще раз повторюю, голосніше.

— У нього справи. Залиш нам Афіночку і шуруй до свого Бласхеса.

— Закрий свій ротик, синку, поки я не зламав твої руки чи не відрізав язик.

— Лансе!

Вона повинна була вже звикнути до того, що ми не переносимо одне одного. Я люблю його тільки тому, що він мій рідний брат. І ненавиджу за все інше, що є в ньому.

Чмоня думає, що йому вдасться вічно здаватись милим через свою зовнішність. Але через декілька років хтось таки зрозуміє, що він просто вбивця — чудовисько, якого принесли на світ наші батьки чисто задля експерименту.

В сім'ї не без уроду.

— Нам вже час. Дякую за гарний настрій, — кажу, сподіваючись, що мій сарказм зрозумілий всім.

Афіну потрібно тиснути за лікоть, щоб відвести вбік. Щоб забрати її від них. Від рук, які вони всі простягають, щоб обійняти дівчину.

Я дозволяю Сетові обняти себе, лиш би він не торкнувся Мільєр. Вже і без цих дотиків залишив частину своєї аури дибіла і так не безхребетній дикунці.

Якби закрити нормальну людину в кімнаті з Мільєр та моїм братом, за декілька днів той був би мертвий від того, що в нього відсохли мозок, вуха, очі, горло. Він би просто помер від затупілості.

— Дякую за те, що прийняли! Було дуже приємно з вами познайомитись!

— Ще одне слово подяки чи будь-яка посмішка в сторону цих придурків, і я залишу тебе тут.

Вона кривиться під моєю рукою. Мовчки сідає на своє місце і самими тільки губами вимовляє:

— Хворий.

Так, можливо. Можливо, це я отупів через добу в цьому місці. А можливо, я отупів тому, що вважаю цю дівку привабливою і навіть сексуальною. Просто вбийте мене, щоб я не вчиняв самогубство.

В машині якийсь час я щасливий, що вона не розмовляє. Було б краще, якби ми всю дорогу до пентхаусу провели в мовчанці.

Але вона порушує тишу, мугикаючи якусь пісню, і коли я кажу їй не робити цього, Афіна, мабуть, втрачає свій контроль і набуває серйозності, виколюючи своїми очима мої.

— Ми поговоримо про те, що було вчора?

— Занадто серйозний тон для того, що вчора нічого не було.

— Ти знаєш, про що я. І ти знаєш, що це було.

— Ні, вибач. Я спав і нічого, про що ми можемо поговорити, не пам'ятаю.

Роздратований тихий видих. Вона вимикає музику, щоб я був зосереджений на її словах. Проте я і без цього до біса зосереджений на ній.

— Лансе, це всеодно було, навіть якщо ти робитимеш вигляд, що ти забув, чи це просто мої вигадки. Мені не подобається це все.

— Що все?

— Все, що відбувається. Ти дорослий, але поводишся як підліток. Навіть твій брат набагато розумніший за тебе.

— Я не мій брат. — чому вона взагалі говорить про цю свиню, порівнюючи нас? — Що ти хочеш почути?

— Все. Мені потрібні підтвердження про вчорашній вечір.

Кермо має відірватись, бо я занадто сильно стискаю його, уявляючи, ніби це її шия.

— Підтвердження, що в мене стояв? Підтвердження, що я вигнав тебе з кімнати?