Зламана коханням - Ксенія Євчук

Ланс.

Складно було заснути після другого пробудження Афіни.

Від неї йшли аромати болю і страху. І я не вірю, що вона чогось боїться. Мені аж занадто цікаво, що може їй наснитися, що протягом половини наступної ночі вона втискалася в моє тіло, ніби я рятувальний круг посеред моря, а вона не вміє плавати.

Її губи розтулялися, і вона говорила щось нерозбірливе. Кожного разу її слова були тихішими, ніби набір простих букв.

Просто щось, чого я не зрозумію.

Та все ж я заснув, а вона прокинулась першою.

Сьогодні я вперше прокинувся пізніше за когось.

Знизу аж до нашої кімнати долинав запах їжі. А я дуже голодний після вчорашнього.

Я піднімаюсь з ліжка, натягую на себе штани і футболку, спускаюсь сходами до дівчини.

Афіна стоїть спиною до мене, рухаючи з грацією, яка завжди мене захоплювала. Вона виглядає спокійною, зосередженою на своїй справі, ніби вчорашні події не залишили на ній жодного сліду. Її волосся розпущене, злегка хвилясте після сну, падає на плечі. Я зупиняюсь на мить, просто спостерігаючи за нею.

На столі вже все готово: дві чашки гарячої кави, дві пусті тарілки для їжі. Вона чітко знала, що я прийду.

— Доброго ранку, — кажу я, заходячи до кімнати.

Вона повертається до мене, мляво посміхається і закладає за вухо пасмо свого світлого волосся.

— Привіт.

Я сідаю, підсвідомо очікуючи на якусь розмову або пояснення, але Афіна просто подає мені тарілку, ніби це норма і я повинен мовчки з'їсти їжу і піти по своїх справах.

Не тепер, ні.

— Пообіцяй мені.

Вона сідає навпроти мене, поодаль. Мабуть, щоб я не зміг її торкатись.

— Пообіцяти що? — вона не вміє приховувати своїх емоцій.

— Пообіцяй, що більше такого не повториться. Що ти нікуди і ніколи не підеш без охорони.

Вона піднімає руку вгору, її груди підстрибують.

— Обіцяю, — мізинець, який вона простягує мені.

Я нахиляюсь над столом, і вона тішиться тим, що я збираюсь потиснути її мізинець, як у дитячій грі.

Але я тягну її за руку і змушую піднятися зі стільця. Саджаю її м'яке тіло на свої коліна.

Афіна зиркає на мене смертельним поглядом і насуплює брови.

— Твою обіцянку прийнято. Навіть не думай її порушувати.

Вона легко штовхає мене в груди, тому я стискаю її міцніше.

— Хіба тобі зручно їсти, коли я сиджу ось так?

— М-мм, — вдихаю її запах. — Ти будеш їсти зі мною. Про всяк випадок, якщо їжа отруєна.

— Я не отруювала їжу, — вона шипить і знову відштовхує мене.

— Будь-яка твоя їжа є отруйною. Ти не вмієш готувати. — вона кидає на мене ображений погляд і колихає стегнами. — Не роби цього.

— Ти мене ображаєш. Можливо, я навчилась готувати за ці два роки?

— Ти не могла, замовляючи кожного дня доставку на дім.

— Звідки тобі знати?

М'які риси її обличчя напружуються. Афіна простягає руку і акуратно бере панкейк до рук. Надкушує.

— Я знаю все, що стосується тебе. Майже. — в пам'яті прослизають вчорашні спогади.

Я ніколи не зрозумію, як можна так завзято бажати, щоб тебе вбили. В Афіни є сестра, подруга, гроші і тепер ще й чоловік.

Вона має майже все, щоб боротися за життя.

Але ж ні, вона буде ходити в довбані задрипані клуби, де ні єдиної нашої людини, і вона буде вживати наркотики, щоб потім пострибати на одній нозі.

І після всього цього казатиме, що це через мене.

Я відбираю з її рук панкейк і одним рухом закидаю його собі до рота.

Розжовую, щоб зрозуміти, що тут цукру більше, ніж в ній.

— Наступного разу ти можеш не добавляти цілу пачку цукру на десять панкейків?

На цей раз їй таки вдається вирватися і злізти з моїх колін.

Вона бере до рук тарілку, повну панкейків, складає губи бантиком і хитає головою.

— Ти такий невдячний. Добре, охороні однозначно сподобаються мої панкейки.

Я не даю їй відійти занадто далеко. Одним швидким рухом перехоплюю її за зап’ястя і тягну назад до себе. Тарілка з панкейками мало не випадає з її рук, але вона встигає втримати її, вперто намагаючись звільнитися від мого хвату. Її очі палають чи то від гніву, чи від збудження.

— Відпусти мене, — з її вуст виривається тихий, рішучий наказ. Її губи стискаються в тонку лінію, і я бачу, як напружуються м'язи на її шиї.

Я посміхаюсь, нахиляючись ближче, так що відчуваю її дихання на своїй шкірі. Вона така гаряча і запальна, що це змушує мене бажати її ще більше.

— І що ти зробиш, якщо я не відпущу? — запитую я, дивлячись їй прямо в очі. Мій голос звучить низько, і я майже не розумію, чому це відбувається кожного разу, коли вона поруч.

Вона напружується, але я бачу, як у неї тремтять руки, а на щоках з’являється легкий рум’янець. Вона намагається триматися холодно, проте це не її сильна сторона.

— Я зламаю твою дурну посмішку, любий, — шепоче вона, нахиляючись так, що наші обличчя опиняються в небезпечній близькості.

— Ти можеш спробувати, — я відпускаю її руку, дозволяючи їй мати контроль хоча б на мить. Вона виривається, але замість того, щоб відійти, її пальці ковзають по моїй щоці, ніби в пориві розбити мене своїм дотиком.

Це в її стилі.

Моя мила маленька дівчинка повертається.

— Дякую, — каже вона саркастично, піднімаючи тарілку з панкейками. — Ти на них всеодно не заслуговуєш.

Я швидко реагую, хапаю її за талію і притягую до себе. Її очі розширюються від шоку, а потім звужуються, коли я нахиляюся ближче, мій подих торкається її шиї.

Я цілую її там, потім в щоку, і вже тоді мій рот захоплює її.

Полуничний сироп, яким були политі панкейки, відчувається на кінчику її язика.

Афіна така тепла і приємна, що я чорт забирай не зможу відпустити її наступні сто років. Вона розриває наш поцілунок, закушує губу. Її світлі щоки горять червоним.

— А ти думаєш, ти мене заслужила? — шепочу їй на вухо, мої пальці повільно піднімаються її тілом.