Ти будеш моєю - Еммі Берн

Амелія 
У голові повна каша, серце мов зупинилось в очікуванні хто ж біля мене зупинився. Двері відкриваються і я машинально роблю крок назад. Мені дуже страшно, адже я зараз одна і сил втекти у мене немає. Дихати стає все важче, повітря катастрофічно не вистачає.

З машини виходить молодий хлопець, у нього в руках телефон у який він дивиться, наче перевіряє я чи не я.

— Ви Амелія - не питає, скоріше стверджує. Та продовжує дивитись то на мене то у телефон.

— Ні, ви помилилися. - потрібно тікати звідси, так помаленьку обертаюсь.

— Попелюшка - мене так називав тільки Стас, від почутого прізвиська я мов приросла до землі.

Серце нарешті якось приємно забилось, це люди Стаса. Я нарешті буду у безпеці, він шукає мене. Хлопець підходить до мене ближче і акуратно доторкається до руки.

— Нам потрібно їхати, тут для вас може бути не безпечно - я киваю, можливо знову роблю дурість, але мені так хочеться вірити, у те що мене відвезуть до нього.

Я слухняно йду до машини, мені відкривають двері. У салоні ще три чоловіка , але на мене більше ніхто не звертає уваги. Кожен здається думає про своє. На задньому сидінні ми сидимо троє, я затиснута між двома чоловіками. Хлопець що мене впізнав сидить поряд, і зацікавлено розглядає мої ноги. Так виглядають вони не дуже, брудні та де-не-де виступає кров.

Ми вже їдемо деякий час, але тут машина різко зупиняється. Перед нами стоять два позашляховики, це ніколи не закінчиться. Я від страху закриваю лице руками, все тіло починає трусити.

— Тихо, спокійно, тобі нічого не загрожує. - хлопець посміхається і підморгує мені, а тоді виходить.

Вони про щось розмовляють, але мені звідси зрозуміло що все погано. Йому починають погрожувати зброєю, інші чоловіки також виходять. Я знову одна, у середині зароджується почуття боротьби. Якщо це люди Стаса, то мені потрібно бути із ними.

Починається перестрілка, в голову не приходить жодної думки як допомогти. Окрім однієї, не розумію що мною зараз керує, але я швидко переміщаюсь на переднє сидіння. І починаю шукати зброю, під сидінням немає, заглядаю у бардачок і мені посміхається удача. Беру зброю в руки, відчуття дежавю накриває мене. Я вже тримала зброю, але коли? Так подумаю про це потім, а зараз потрібно придумати план своїх дій.

Поки я шукала зброю наших хлопців поставили на коліна. Цих виродків набагато більше, головний тримає дуло пістолета біля скроні хлопця який мене впізнав. Так спокійно потрібно просто вистрілити йому в голову, подумати легше ніж зробити. Але ні в голову це ризиковано, а якщо у паливний бак. Машини повернені так, що його добре видно. Тільки проблема, як мені не помітно вийти. Але сидіти теж не варіант кожна секунда на вагу золота. Тому беру всю сміливість в руки, і відкриваю двері. Поки ніхто не звернув на це увагу, відкриваю і виходжу завівши руку за спину. Непоміченою вийти не виходить, але мені головне підійти ближче. Бачу як чоловікам не подобається моя витівка, але я їх хочу врятувати, тому на їхню реакцію не дивлюсь.

— О яка ж краля з вами. Золотце ти у нас хто будеш - всі виродки зацікавлено на мене дивляться. "Так сміливіше або ми або нас". Ці слова Вадима з'являються у моїй голові.

Переводжу погляд на машину, так тепер потрібно попасти у бак, і щоб мене не убили по можливості.

— Ваша смерть. - від свого низького голосу сама приходжу в шок.

Чоловіки почали сміятися, вони не сприймають мене серйозно, а це мені тільки на руку. А далі все проходить ніби у тумані, різко виставляю руку та стріляю перші два рази мимо, але третій попадає та відбувається вибух. Мене відносить звуковою хвилею, у голові сильний шум та біль. Усе тіло болить, не розумію у мене попали чи ні. Намагаюсь поворушити хоча б пальцем та не виходить. Я дивлюсь як наші хлопці добивають тих хто вижив, все розмите, а далі я провалююсь у темряву.

Стас 

Лежу у цьому чортовому ліжку, поки вставати мені не можна. Мене це страшенно злить, зриваюсь на всіх хто біля мене поряд. По всюди зрадники, та поки висуватись не буду. Поки всі думають що я здох, можу побачити хто мені вірний. Ще й попелюшку знайти не можуть ніяк. І це мене найбільше злить, знаючи цього виродка не відомо що з нею зараз відбувається. Я не зміг її зберегти, обіцяв собі що вона їй не нашкодять. А у результаті не знаю де вона, б'ю рукою по тумбочці що біля ліжка. Все дістало мене, ховатись тут дістало і ця невідомість також. На телефон приходить сповіщення.

" Дівчина у нас , скоро будемо "

Невідоме тепло розлилось по тілу, я скоро її побачу і вже нікуди не відпущу. Всі думки тільки про неї, здається я починаю із розуму сходити. Та проходить година, а їх ще не має, друга, мене починає охоплювати лють. Набираю номер відсутній зв'язок, чорт. Стримую бажання запустити телефоном об стіну. Беру планшет , перевіряю їх місце народження машина більше години стоїть на одному місці. Чорт. Набираю до інших своїх людей.

— Я зараз скидаю координати, і робіть що хочете, але в най коротший час ви повинні там бути. - відключаюсь, це просто якийсь абсурд.

У кімнату знову заходить молоденька медсестра, її залицяння мене страшно злять. Знову розчепила свою блузку так, щоб я міг все бачити.

— Тебе звільнено. Геть звідси - все дістало мене. Дівча стоїть і не розуміє що відбувається, але чемно слухає і йде геть.

Відкидаюсь на подушку, біль у грудях трохи приводить мене до тями. Це ж треба було до такого дожитись, на своїй землі повинен ховатись. Повбиваю усіх хто мене зараз зрадив, як тільки стану на ноги. Не думав, що він реально зможе вистрілити у мене. Не оцінив я свого ворога, чи то присутність попелюшки на мене так вплинула.

— Шеф там... цей .. той дівку привезли усю в крові і наші пацани також поранені. - у середині все охололо, Амелія.

Встаю, гострий біль проноситься усім тілом, та мені байдуже. Ноги не хочуть слухати, але заставляю себе йти там моя дівчинка.