Завоюй мене - Стефанія Лін

— Переодягайся. 

Простягає сорочку в очі дивлячись. 

— Ви?... Ти… тут?

Данте всміхається. Як не дивно, цього разу по-справжньому щиро. Виявляється, коли усмішка від серця, вона вміло перетворює гранітні риси обличчя в м'які лінії. Навіть погляд стає на краплинку теплішим, наче зараз він милується мавпочкою, котра весело скаче у клітці. 

— Відвернуся. 

Мене струшує. 

— Я вийду, — кажу, трохи голосніше ніж потрібно. — У ванну. 

Марк стенає плечима, мовляв, роби як знаєш. Хапаю сорочку, одразу відмітивши якість тканини — вона супер м'яка. У ванній опиняюся за мить. А от як повернутися до спальні, це інше питання. Халат був, як щит. Товста, груба махра, як і об'єми, прикривали усе. Сорочка ж надто витончена. Відображення у дзеркалі тішить, якби там, у спальні, не Данте був. Шовк підкреслює кожний вигин. Звертає увагу на маленькі груди, підкреслює тонку талію. Враховуючи, що спіднє на стіні ще вологе, то стегна будуть не захищені, тож тканина вільно ковзатиме шкірою.

Щоки продовжують горіти. Очі чомусь теж блищать, хоча не повинні. Судомне тремтіння попереджає, кричить у вухах — інтимно. Дуже. Та вибору немає. До дідуся не піду. Не зараз. Не така спустошена. Вдома опинюся і думки не зможу прогнати. Знову шукатиму відповіді: чи зробили щось зі мною? А якщо так?  

Видихаю. У ванній стояти вічність не вийде. Буду сподіватися Данте, як розумний та дорослий чоловік, ляже на дивані. Або… я піду туди. 

Заходжу у спальну опустивши очі додолу. Марк сидить у кріслі, на ногах відкритий ноутбук. Не встигаю навіть подумати нічого, а він каже:

— Лягай спати.

Тіло просить підкоритися. Тіло вже тягне до ліжка, тим паче воно таке заманливо велике й тепле. Але щось у мені клацає. Щось таке, що давало сили сваритися з батьком, протистояти самому Данте, коли він тільки почав спроби забрати землю. 

— А ти? 

Чоловік відривається від ноутбука.

— Сабріно, я б добряче подумав перш ніж ставити подібне питання. З чаєм можна, там межі. Але тут… — багатозначно в очі зазирає. Ламає бажання показувати характер у зародку.

Облизую губи. Прикушую нижню.

— Я можу на дивані лягти.

— Можеш. Якщо тобі так буде комфортніше, ласкаво прошу на диван.  — беземоційно продовжує, навіть погляду не відводячи. Навіть в обличчі не змінюючись. 

Зітхаю. Він правий. Чай вимальовує межі, а ліжко стирає їх. Хіба я хочу, щоб він лежав поруч? Хіба бажаю всю ніч дихати хвоєю та боятися поворухнутися, бо випадково торкнуся чоловічого тіла? 

— Ляжу тут, — тихіше кажу. 

Данте киває і знову до ноутбука повертається.

— Доброї ночі, Сабріно. — чітко лунає.

Він окреслює межі. Не дає і шансу на розмову чи щось подібне. Варто нагадувати собі — він не Маріан. Це з його братом можна було б лежати й говорити про все. Можна було сміятися. І тоді б в повітрі не іскрило від напруги, а було б легко та весело.