Завоюй мене - Стефанія Лін

Я кричу. Кричу, зриваючи горлянку до крові. Кричу, точно знаючи — нікому рятувати. Неголений, за талію схопивши, перекидає через плече. Інші регочуть. Поливають алкоголем усе навколо й свистять, поки той несе за машини, до стіни старої хати, котра вже давно напівзруйнована. Телефон випадає з кишені, на гравії залишається. Мабуть, більше і не працюватиме…

В голові порожньо. Здригаюся від кожного дотику незнайомця. А він часу не гає, поки несе, встигає облапати всюди весело сміючись під мої крики. 

В темряві зупиняється, до стіни притуляє, навіть штовхає, вибиваючи кисень з легень. Йому байдуже, що болить. Чхав, що я дівчина. Звір, не людина. Тваринними інстинктами керується. Їх слухає. Поняття моралі не існує для нього. Мабуть, безкарним почувається. Я ніхто, а він має гроші. От і все, що варто розуміти у світі, де справедливості не існує. 

Схлипую. З горла швидше писк, ніж крик виривається. 

— Закрий свого ротика, бо закрию я, — ричить. 

Проковтую клубок страху. Замовкаю. 

— Будь ласка, — молю його хрипло. 

Підсвідомо знаю, що бажає. Прошу не робити. Не знущатися так. Краще б побили… Тільки не те, що у нього на думці. Не переживу. Помру всередині. Оболонка буде, а душа…

— Просто встань на коліна, — наказує.

Не рухаюся. Перед очима все чорне. Свідомість повільно тікає. Страх такий сильний, що дихати неможливо. Я тону. Помираю. У цю мить. Тут і зараз. 

— На коліна, — десь там лунає.

Відчуваю, що незнайомі руки на плечі тиснуть. Він ставить на коліна. За волосся хапає та голову задирає до себе.

— В очі дивись! 

Схлипую. Давлюся сльозами й панікою. Огидою. Ненавистю. Смикаюся, пробую вирватися, та він надто сильний. Удар по обличчю гарячим опіком на шкірі стає. Притихаю. 

— Відкривай рота.

Звук того як розстібається пояс штанів стає останньою краплею. Шум у вухах рятує, приглушує усі інші звуки. На мить думається, що краще б я теж була п'яна, тоді б…було байдуже. 

Складно сказати, коли свідомість рятує темрявою. Просто в одну мить я приходжу у себе у повній чорноті ночі. Обличчя торкається мілкий дощ. Краплі врізаються у тіло з болем. Повільно розглядаю усе навколо. Нікого. Жодних ознак, що тут був хтось. Машин немає. Незнайомців теж. Встаю на коліна, впираюся у гравій долонями. Нудота струшує тіло, все, що з'їла сьогодні назовні виривається. Відсуваюся. Ще і ще, поки сили є. Встаю. Тіло похитує. В думках одне питання: чи зробили вони те, що хотіли? Раптом зробили, просто я не пам'ятаю? Ще один темний секрет у скарбничку до минулого? Ще одна ситуація, котра кістки дробить, з мене уламок утворює, не людину? 

Шум мотору привертає увагу. Затихаю, страшно. Раптом повернулися? Автомобіль не минає вулицю, навпаки, заїжджає сюди. Сліпить фарами, тож затуляю обличчя руками. Ціпенію. Заплющую очі так сильно, боляче стає. Трушуся. Ноги ледве тримають. Я так боюся, що це вони… Боюся, що потрапила у пастку, а вибратися не здатна. 

Машина стихає. Дверцята відкриваються, з салону грає музика. Чую кроки. А потім і голос. Знайомий, який у реальність ударом в сонячне сплетіння повертає:

— Іскра? 

Данте. Марк Данте. Що робить тут? Як? Чому? Надія спалахує птахом. Примарна колібрі крильцями махає, на світло готова кинутися, лише б хтось до грудей пригорнув, захистив, прикрив, сказав, що все скінчилося і більше ніколи не повториться. 

Забираю руки від обличчя. На нього дивлюся. Стоїть в одній сорочці, під дощем, мене розглядає. Я не бачу його виразу обличчя, фари світять на мене, а Марка ховають у тінях. Тремчу усім тілом, не здатна контролювати навіть його. 

— Я, — пискаю. На мишку перетворююся поруч з ним. 

— Сідай в машину, — наказ. Сухий, як завжди. Беземоційний. Крижаним тоном від якого боляче стає. 

А я корюся. Йду на ламаних кістках до автомобіля, сідаю ззаду, боячись сидіти біля нього. Марк нічого не каже. Рушає з місця та везе у невідомому напрямку. Мала б боятися, але страху було так багато, що я просто вичерпала його обсяги. Залишилася байдужість. Повна та абсолютна, до самої себе й власної долі.Ніхто не прийде рятувати. Ніхто до грудей не пригорне. Ніхто не захистить. Швидше за все мені просто пощастило. Причин, чому Марк взагалі заїхав сюди, може бути безліч.

Машина-монстр зупиняється на околиці міста під самим лісом. Тут, за високим парканом, дім. Спершу видніється лише дах, та коли ворота автоматично відкриваються, перед очима виростає вся будівля. Одноповерховий, з покатим дахом чорного кольору, або темно-коричневого. Газон, тераса окремо. Сам же дім має великі вікна, від полу до стелі. Всюди. Але вони затемнені, швидше за все з вулиці нічого не видно. 

Данте наказує вийти. Швидко виплигую з авто, ковзаю очима по сидіннях, сподіваючись, що не залишила плям. Чоловік йде до дверей, кидає, щоб не стояла стовпом, тож повільно плентаюся слідом. Руками себе обіймаю. Холодно. Дуже холодно. 

В будинку усе дерев'яне так красиве. Етнічно-сучасне, я б так описала. Дубові меблі, підлога виглядає наче це зістарене дерево. Одразу опиняєшся у вітальній та кухні. Вони з'єднані. Вже звідти йде коридор далі, я так розумію у спальню. Шкіряний диван в оточенні високих пальмових вазонів праворуч. Ліворуч, на стіні, висить телевізор.  Є камін, за ним вже починається кухня. Зате посередині стоїть дубовий стіл, краї якого хвилею вигинаються. Зі стелі звисає дерев'яний брус на який намотані на чорному проводі лампи. Їх світло приглушене, затишне. Помічаю й окремі джерела світла, але це найкрасивіше. 

— По коридору прямо, ліворуч ванна. Там чисті рушники, є одноразовий одяг складений у пеналі. Візьмеш. 

Не рухаюся. На спину чоловіка дивлюся, поки він перед каміном, накладає дрова. Напружений. Холодний. Кілька годин тому сварився з братом через наш поцілунок, а тепер ми знову разом. Кілька годин тому я думала, що моє життя не встигло навіть налагодитися, як Данте вкотре зруйнував його. А тепер він привіз до себе додому після…