Завоюй мене - Стефанія Лін

Проганяю думки. Не хочу. Не бажаю гадати, що ж зі мною зробили. Зараз піду у ванну та дізнаюся..

— Йди, — різко кидає Марк.

Здригаюся. Вітром у бік ванни здуває. Картаю, що така поруч з ним. Як книги захищати, то межі вимикаються, з рештою ж не справляюся. Не вмію протистояти йому. Інший він. Це з Маріаном просто та легко. Хлопець одразу до себе привертає увагу. Одна його усмішка варта усіх зірок світу. З ним легко. Данте ж…  З ним неможливо. Його не розумієш. Не прочитати цього чоловіка. З ним не почуваєшся затишно чи тепло. З ним по лезу ходиш, а потім його власними руками в серце встромляєш й сподіваєшся, що крові буде не багато. Він — чорне небо без небесних світил. Таке ж глибоке та бездонне. Або океан, — його дно, — на якому і живуть холоднокровні створіння, котрі світла бояться. То чому я чогось очікую? Навіщо? Знаю ж, не рятівник мій. 

Ванна вражає розмірами. Вона більша, ніж моя квартира. Уявляю як почувався Данте, коли сідав на наше діряве крісло. В пеналі дійсно знаходжу білий халат, домашні капці. Все запаковане у пакет. Одяг скидаю та вішаю на гачки. Чомусь вони приклеєні до плитки під колір дерева, яка на дотик гаряча. Вирішую, що так речі швидше висохнуть. Встаю у скляній кабінці під потік гарячої води. Заплющую очі й кілька хвилин просто не рухаюся.  Моторошно думати, що з моїм тілом зробили. Моторошно просто уявляти… Але потрібно. Я маю знати. Тож змушую себе розплющити очі та почати огляд. На стегнах синці. На талії теж. І руках. Але поміж стегон наче нічого… І болю там немає. Невже…нічого? Не торкнулися? 

Швидко миюся. Потім загортаюся у рушник й витираюся насухо. Перед дзеркалом завмираю, знову на себе дивлюся. Мені дев'ятнадцять, а фігура не жіноча. Тонка талія, маленькі груди. Мене не назвеш фатальною. Я не з тих, за ким чоловіки обертаються. Просто…Сабріна Іскра. Не страшко, але й не красуня. Звичайна. Зітхаю. Краса не виправить нічого. Накидаю халат, взуваю капці й виходжу з ванної. Соромно, спіднє там, випране, на гачках висить. Не знаю чи можна так, але де сушити? 

У вітальні Марк вже розпалив камін. Сидить на шкіряному дивані. Одразу на мене дивиться, варто увійти. Поглядом вказує на стіл. Слідкую за очима сирени й бачу — чай парує. Красива чашка білого кольору, поруч заварник, тарілка з випічкою. 

— Пий. 

— А ти? — питання злітає з губ швидше ніж усвідомлюю його. 

Данте навіть в обличчі не змінюється. Як сидить на дивані, закинув ногу на ногу, так і продовжує. Розглядає. Спокійно, без підтексту. Так ще дивляться на річ, котру купити думають. Питання: брати чи ні? Користь принесе? 

— Хочеш, щоб приєднався? — кутики чоловічих губ смикаються в подобі усмішки.