Завоюй мене - Стефанія Лін

Сон не йде. Я фактично не рухаюся під ковдрою, хоча вона настільки здоровенна, як і ліжко, що навіть би танцювала — цього б не було видно. Лежу із заплющеними очима та слухаю звук клавіатури. Данте справді працює. Щось активно пише. Це, в принципі, єдиний звук, адже більше чоловік ніяких не видає. Навіть не чути як дихає. 

Закутуюся щільніше. Шовк сорочки торкається шкіри розпеченою лавою. Між стегнами дивний жар. Гарячий, пекучий, тягнеться від низу живота. Такий відчувається лише поруч з Марком. Болісна агонія, котра несе у собі задоволення та біль одночасно. Я не маленька, розумію, що це означає, попри досвід, який мала колись. Тоді було погано. Але зараз тіло впевнене, що з ним буває тільки добре. 

Воліла б не думати так. Ну навіщо? Але ж я пам'ятаю поцілунок. Минуло всього нічого, години, а він все одно горить на губах. Ті емоції досі в крові бурлять. Варто просто підкинути дров, як у вогнище, і все повернеться удвічі сильніше. Я тонула, і тону досі. Коли тебе цілує такий, як Данте, це зовсім інший рівень. Складно пояснити навіть. Світ вибухнув. Став новим, не таким, як завжди… Шкода, що після, фарби різко на чорні перетворилися. 

Потрібно не забувати — Данте не рятівник. Навіть навпаки. І його брат не рятівник. Що б не відбувалося, що б не казав Маріан — я маю пам'ятати про це. Дурні надії, марні сподівання на краще…Його обіцянки.  Маріан вселив у мене тепло, і я бажаю знову відчувати те саме. Та після сьогоднішнього вже нічого не буде. Хіба пробачить? Сумніваюся, що хлопець зможе на мене дивитися і не думати про власного брата. Особливо, якщо обіцяв життя йому псувати. 

За роздумами навіть не розумію, що сон таки зморив змучене тіло. Прокидаюся від того, що на обличчя сонячне проміння потрапляє. Теплом зігріває, радість вселяє. Ніби просить — забудь вчорашній день. Він був помилкою.

Повільно сідаю. Данте немає. Я ціла. Сорочка, хоч і задерлася, але все було сховане під ковдрою. За склом видніються дерева вкриті жовтим листям. Встаю, застеляю ліжко й бігом мчу у ванну. Немає часу розглядати красу природи, потрібно речі забрати, особливо спіднє.

Двері відмикаю різко, не замислюючись, що шум за ним, ознака чиєїсь присутності. Одразу ж стовпом застигаю. Марк у душі. Стоїть до мене спиною демонструючи ідеальне тіло з міцними м'язами та гладкою шкірою. Все у ньому виточене з каменю. Чоловік, який піклується про себе. Любить себе. Має дуже багато грошей. Від нього віє дорогим життям. Кожен рух ідеальний. Зовні Марк найкраще, що могло трапитися з цим світом. Але внутрішнє йому не вистачає багатьох якостей людяності. Банального тепла. Любові. Як  і мені. Тільки я не вмію ховати емоції так само. На мене глянеш — одразу видно все. 

Потрібно піти! Вже! Я не маю права розглядати його. Проте, пізно. Вода вимикається, Данте повертається обличчям. З хвилину ми стоїмо в ідеальній тиші. Моє тіло напружене. Кожна частина відгукується на те, що бачать очі. Шкіра аж пашить, так сильно бажає відчути дотик чоловічих пальців. Не ніжних, а сильних, впевнених у собі. 

— Я… — несміливо починаю.

Данте одним поглядом змушує замовкнути. Ковзає ним же по тілу, ніби не існує шовкової сорочки. Груди одразу горять, твердими стають. Це тривожить та бентежить. Я готова крок зробити, тільки б попросив. А він мовчить. Очима справжньої сирени пісню виспівує й дивиться. Знає, що приросла до підлоги. Знає, що коліна навіть тремтять. Знає, що очі роздягають не гірше за руки, а уява допомагає їм.

— Ти? — нарешті лунає. Громом серед штилю. 

— Речі, — видихаю. 

Намагаюся не дивитися нижче, тільки на обличчя чи грудну клітку. Бо там… моя нервова система не витримає. Опускаю погляд, роблю крок до вішаків на теплій стіні. Він теж виходить з кабінки, краєм ока підмічаю могутність і силу стегон Данте. Важко дихаю. Серце гупає, оскаженіло. У вухах шумить. Мабуть, і кров моя закипає. 

Хапаю одяг з вішаків й різко розвертаюся. На Марка налітаю. Тут так багато місця, а він стоїть зовсім близько. Все в мені обривається. Падає і падає, дозволяючи світу помирати. Життєдайне тепло шкіри чоловіка торкається опіком. Це геть інше. Не таке ж, як з Маріаном відчувала. То було від відчаю… Любов просилася до мене хоч якось. Наслухалася слів яких ніколи не чула раніше. Обіцянок, від яких все розтануло.  Казала, що Маріан може її подарувати. Вірила у це.  Поки Марк не втрутився. Але і зараз все одно вірю.

Руки чоловіка на моїх опиняються, вище ліктя. Пальці впиваються у шкіру, безболісно, проте відчутно. 

— Не удавай з себе невинність, Сабріно. Можу вирішити, що разом з крамницею і тебе на рік собі взяв. 

Давлюся повітрям. Очі на грудній клітці Марка зупинилися, не рухаються. Слова набатом у скронях вистукують. 

— Я не…

— Думай, — різко додає,  пальцями за підборіддя хапає та змушує на себе дивитися. — Не пропонуй того, що не зможеш дати. Інакше одного разу шкодуватимеш, що взагалі рота відкрила. Я можу не зупинитися, навіть, коли благатимеш. 

— Але ж ви самі… — бурмочу одними губами. — Поцілували. Я нічого не пропонувала… Не просто так, вірно? — здогадуюся.

Марк посміхається кутиком губ. Змовчує, що підтверджує мою теорію про нас з його братом. Хотів зіпсувати усе. Що ж, вийшло… Тепер ніхто не допоможе мені. Знову сильною доведеться бути. Знову немає плеча, котре б підтримало. Немає хлопця, який солодко співав, що забере. Нехай би це брехнею було, та від неї солодко. Я мріяти почала. Сподіватися, що Маріан справді зможе забрати…

— У твоїх очах голод, Сабріно. Він кличе.  — раптом каже. — Не спрямовуй його на Маріана. 

— А на кого? На вас? — відчайдушно, тихо-тихо. 

— Я одного разу сказав “захочеш — попросиш”. Тому, на будь-кого, крім мого брата. 

— Я з Маріаном хотіла.

Гнівається. Різко руку забирає. Зелено-сині очі злими стають. 

— Я попередив. Решту самі будете розгрібати. Рятувати не буду. Мої слова незмінні, Сабріно.