Завоюй мене - Стефанія Лін

З кімнати вийти страшно. Я не готова в очі Данте дивитися. Не готова бачити в них  чоловіка, який прийшов, забрав все, ще й диктує як жити. Не готова пригадувати яке його тіло прекрасне. Але ж не можу тут вічність бути? Врешті-решт, це спальня Марка. Колись доведеться вийти. Мені додому потрібно, переодягтися, а потім у крамницю. Сумніваюся, що Марина радіє моїй відсутності. Буває допомагаю їй каву варити, якщо книгами не зайнята. 

Двері відмикаються швидше, ніж вирішую як втекти максимально тихо. Данте у рушнику на стегнах. Йде до гардероба. Одягатися буде. Спокійний, врівноважений. Не він тільки що пережив шок. Рушник зникає, я мала б не дивитися. Та я дивлюся. Знову. Очима торкаюся неперевершеного тіла. Вивчаю. Серце гупає у скронях. Долоні спітніли, тіло напружене. 

— Навіть цікаво, — Марк одягає спіднє, а потім штани. На щастя, лише після цього обертається. В очі дивиться. На губах посмішка від якої сироти на шкірі виступають. 

Він знав, що я спостерігаю. Вирішую удати дурненьку. 

— Що цікаво? — облизую сухі губи.

Доводиться відвести погляд. Виявляється, після усього, що відбулося, я не здатна довго на Марка дивитися. Відчуття, що варто хоч на кілька секунд більше затриматися, не опустити очі, або не спрямувати їх кудись в інший бік, станеться катастрофа. Не для самого чоловіка, для мене. 

Данте ігнорує. Лише тихо хмикає. Боковим зором помічаю, що вже у сорочці чорного кольору, а на верх бере шкіряну куртку. Лише тоді дозволяю собі знову на нього поглянути. 

— Ходімо. — наказ. У тоні не залишається нічого з того, що ковзало у душі. Просто бездушний набір букв.

Як йому вдається за мить знову нічого відчувати? Можливо він просто бездушний, от і всі емоції це вигадка? Або я сама собі уявляю їх, як і зміну тону, поглядів, дотиків та реакцій мого тіла… 

Чоловік виходить, я слідом. У вітальні зупиняється, з дивану бере ділову валізку й дістає звідти гарну пачку грошей. 

— Друга частина зарплати, — сухо промовляє. 

Руки трусяться, коли беру гроші. Гордість мала б не дати цього зробити, але як про  неї може йти мова, якщо першу половину я загубила, а мені потрібно якось жити? Дідусь на кашах й так існує. Ми двоє. 

— Дякую, — тихенько кажу. 

Купюри в руках стискаю. Нікуди покласти. Данте шумно видихає. На нього дивлюся, але підсвідомість помиляється — це не прояв емоцій. Швидше… Ні. Складно розібрати. 

— Робочий день почався. Враховуючи обставини ніколи додому їхати. — викарбовує.

Киваю. Інших варіантів немає. Я думала буде шанс переодягнутися, та Марк не принц, а я не його суджена. Для чоловіка робота перш за все. Йому байдуже, що вчора було. Сьогодні новий день, а минуле залишається у минулому. 

***

В крамниці, коли заходжу, повно людей. Марина ледве тримає усмішку на обличчі. Приймає замовлення, одночасно робить каву і видає здачу. Помітивши мене видихає з полегшенням. Щоправда, одразу хмурим поглядом обдає. Мені байдуже. І на те, як всі мій одяг оцінюють. Він чистий, навіть на щастя не подертий після вчорашнього, але м'ятий та недоглянутий з вигляду. 

Встаю Марині на допомогу. Дехто з відвідувачів приносить книги, тож на якийсь час відволікаюся, поки приймаю їх. Трапляється рідкий екземпляр,  відкладаю окремо, щоб потім дізнатися точну вартість. Наступний покупець звертається до мене надто знайомим голосом. Спершу не вірю, не хочу навіть в очі карі дивитися, але потрібно. Потрібно дякувати, що він взагалі прийшов. Я мала чекати на нього тут, у крамниці.  Не дочекалася. Вирішила, що зможу двом братам не дати конфлікт роздути. Зараз смішно. На що сподівалася? 

— Твоя стихія — однозначно книги. — Маріан усміхається. 

Розглядаю його. Марина косо дивиться на обох поки мовчки заварює нову порцію кави. Всі тут сьогодні не місцеві, гості комплексів Данте. 

— Вірно, — у відповідь вичавлюю усмішку. Винною почуваюся.

— Поговоримо? 

— Звичайно, — шепочу. 

Веду Маріана у комору з рідкими книгами. Хлопець такий, як завжди: теплий, привітний, спокійний. Ніби й не було вчорашньої сварки. Не було поцілунку. Не було нічого. Я не втратила надію на світле майбутнє. Не втратила шанс на щось нормальне. Складно усвідомлювати його поведінку, бо ж знаю точно — зараз скаже, що все. Між нами не було нічого надсерйозного, крім того, що цей хлопець вирішив врятувати. Принаймні, вважаю для нього це крапля. Просто для мене те, що було — океан. 

— Отже, — Маріан починає першим. Спирається на замкнені двері спиною, поки я не знаю куди подітися. Всюди полиці книг, сховатися від пронизливого карого погляду неможливо. — Мій брат вчора поцілував тебе.

Прокашлююся. В горлі клубок змішаний зі страху. Знаю до чого веде. Розумію. Зараз буде моя особиста драма. Мій особистий крах надій. Зневіра, бо дозволила на мить уявити, що може бути інакше.

— Поцілував, — тихо кажу. 

— А ти відповідала? —  питання дивує. Розглядаю Данте-молодшого. Складно прочитати по обличчю який настрій. Він усміхнений, спокійний. Нормальний, на відміну від мене. 

— Ні. 

— Чому? — вимогливо.

— Чому не відповідала? — дивуюся. 

— Саме так, — Маріан киває.

Стенаю плечима.

— Я не знаю. 

— Тобі подобається мій брат? 

Задихаюся. Миттєво. Питання тільки злітає з губ Маріана, а я вже помираю. Подобається? Ні, не подобається. Марк Данте відверто злить. Можливо, я навіть ненавиджу його. Боюся. Почуваюся з ним надто напружено, погано, на лезах балансую, аби не порізатися. Підсвідомо знаю ж, що все від Марка ранить. Але те, що  спалахує, коли він поруч, зовсім інше.  Не симпатія, однозначно. Я не знаю  як назвати вчорашні емоції. Не знаю як описати те, що сьогодні відчувала. Мало досвіду, щоб дати назву усім почуттям, котрі він викликає. Та це точно не щось банальне. Воно інше. Настільки ж, наскільки сам Данте відрізняється від чоловіків чи стандартів.