Нездоланний - Лі Чайлд

– Я певен, що ми обоє бачили і страшніші речі.

Вона на хвилину замовкла.

– Останній шанс, – сказала вона.

Він відповів:

– Я поїду з вами.

Коли вони з’їхали з траси, було вже темно. Путівець простягався вперед, у далечінь, видимий тільки у світлі фар та прихований за їхніми межами. Маленький форд помірно гудів, час від часу підстрибуючи на зруйнованому асфальті, а обабіч дороги височіли бліді пагони пшениці. Над головою висіли нещільні хмари та місяць, а ще запорошені зірки вдалині.

Було важко визначити, чи вони вже проїхали те місце, де залишили Мойнаханів. Кожна наступна миля нічим не відрізнялася від попередньої. Але темно-червоної вантажівки вже не було. Вони ніде її не помітили: ні на самій дорозі, ні вздовж чисельних поворотів праворуч та ліворуч, які вели через поля до Материного Спочинку. А містечко було за милю від них, тьмяне та примарне о цій порі ночі, і найвищим об’єктом на горизонті були елеватори. Вони поїхали старим шляхом, через найпросторішу частину міста, оминувши шість кількаповерхових будиночків та повернувши на площу, а тоді під’їхали до мотелю. У вікні адміністрації горіло світло.

Ченґ сказала:

– Гайда розважатися.

Вона припаркувала авто під вікном своєї кімнати та заглушила двигун. Вони якусь мить просто сиділи в раптовій тиші, а тоді вийшли надвір. Вони поклали руки на зброю в кишенях і продовжували стояти біля машини, під слабким нічним жовтим світлом електричних ламп на закріплених абажурах над кожними дверима, що всі працювали.

Жодного руху. Жодного звуку. Жодних Мойнаханів, жодного поліційного загону. Нічого. А тоді за сотню футів від них одноокий клерк вийшов зі свого офісу. Він поквапився до них так само, як минулого разу: жестикулюючи та махаючи руками, – а коли наблизився, то сфокусував свій недосконалий погляд на землі й перевів подих.

– Перепрошую, – сказав він. – Було припущено помилки. У результаті цього виникло непорозуміння. Номер двісті п’ятнадцятий у вашому розпорядженні до повернення іншого джентльмена.

Ченґ нічого не відповіла. Ричер сказав:

– Зрозуміло.

Одноокий кивнув, наче на знак згоди, а тоді обернувся та поспішив геть. Ченґ дивилася йому вслід якусь мить, а тоді сказала:

– Це може бути пасткою або засідкою.

– Може бути, – відповів Ричер. – Але я так не думаю. Він не захотів би боротьби просто в номері. Меблі понищаться, а ще в нього піде ціла зима на те, щоб заштукатурити всі діри в гіпсокартоні.

– Ви хочете сказати, що вони здалися?

– Це лише черговий крок у грі.

– Яким буде наступний?

– Цього я не знаю.

– І коли вони його зроблять?

– Мабуть, завтра, – відповів Ричер. Він роззирнувся довкола, на всі три боки «підкови», вниз та вгору. У двісті третьому номері крізь гардини пробивалося світло. Там, де зупинявся чоловік у костюмі. Тепер там мешкав хтось інший.

– Вам добре спатиметься?

– Мабуть. А вам?

– Якщо ні, я постукаю об стіну.

Вони піднялися металевими сходами разом, витягли свої ключі та відімкнули ними замки у дверях, одночасно, проте на відстані двадцяти футів, наче сусіди, які повернулися додому з роботи.

За сотню футів від них одноокий клерк витяг розкладний стілець зі сто другого номера, який досі порожнем стояв, і потягнув його до місця, де сидів на ньому раніше, – на тротуар під вікном свого робочого місця.

Він вирівняв його та всівся, під нічною прохолодою, напоготові виконувати другу вказівку, яку він отримав цього вечора, а саме: «Наглядай за їхніми кімнатами всю ніч».

Першою вказівкою було: «Навіть якщо вони повернуться, не напружуй обстановку за жодних умов сьогодні». А саме це, на його думку, він владнав досить непогано.

Як і минулого разу, Ричер сидів у номері в темряві, спиною до вікна, невидимий знадвору, він лише спостерігав, цього разу із другого поверху. П’ятнадцять хвилин, тоді двадцять, тоді тридцять. Стільки, скільки було потрібно, щоб знати напевно. Одноокий виглядав тією самою тьмяною розмитою плямою за сотню футів від нього. Світло за гардинами у двісті третьому номері продовжувало горіти. Жодного руху. Ні машин, ні людей. Жодних вогників сигарет у сутінках. Ніяких подій.

Сорок хвилин. Світло у двісті третьому номері вимкнулося. Одноокий залишався на своєму місці. Ричер зачекав іще десять хвилин, а тоді пішов спати.

Настав ранок, і виглядав він настільки ж прекрасно, як попередній. Промені світла були світло-золотистого кольору, а тіні були довгими. Найкращий ранок з-поміж усіх, мабуть. Ричер сів на ліжко, обмотаний рушником, без звичної кави, просто розглядався довкола. Пластиковий стілець стояв за сотню футів від