Нездоланний - Лі Чайлд

– Спробуйте «Материн Спочинок».

– Що це?

– Це назва містечка. Два слова. Як коли ваша матір сидить у кріслі. З великої літери.

– Чому воно так називається?

– Я не знаю, – відповів Ричер.

Вони почули стукіт клавіатури через гучномовець. Мабуть, він шукав у базі даних. За категорією. Вествуд сказав:

– Тут немає нічого.

– Ви впевнені?

– Це досить специфічна назва.

Ричер нічого не відповів. Вествуд продовжив:

– Гей, я ж не кажу, що клієнт вашого співробітника мені не дзвонив. Мабуть, таки дзвонив. Ми всі знаємо таких людей. Я маю на увазі, звідки я мав би знати, хто він такий?

Вони виїхали з тупикової вулиці Ківера, і геть із його району, і повз торговельний центр, аж до виїзду на трасу. За п’ять годин праворуч від них розташовувався Материн Спочинок, а за десять хвилин ліворуч був діловий центр Оклахома-Ситі, зі своїми стейк-хаусами, гриль-барами та пристойними готелями.

Але раптом Ченґ сказала:

– Ні, нам слід повернутися.

Замість зупинки в гриль-барі чи стейк-хаусі, вони перекусили в прохолодній неоновій тиші бази відпочинку, яка належала до національної мережі, що була однією з трьох кращих у країні. Ричер замовив чизбургер у паперовій обгортці та каву в пластиковому стаканчику. Ченґ узяла собі салат у пластиковому контейнері, завбільшки із баскетбольний м’яч, який складався з прозорої накривки вгорі та білої миски внизу. Вона виглядала знервованою та, мабуть, дуже втомленою від їзди, але навіть у цьому разі вона складала хорошу компанію. Вона відкинула волосся за плечі і накинулася на свій салат, розділяючи цю невибагливу трапезу з попутником, із широко розплющеними очима та шістьма різними півусмішками: від засмученої та сором’язливої до здивованої та захопленої, – поки Ричер узяв до рук свій бургер та відкусив від нього шматочок.

Вона сказала:

– Дякую вам за надану допомогу.

Він відповів:

– Будь ласка.

– Нам слід подумати про більш тривалу співпрацю.

– Справді?

– Нам не варто було розпочинати працювати в команді, якщо доводити справу до кінця доведеться мені самій.

Він сказав:

– Вам треба зателефонувати до «911».

– Тоді це буде лише повідомлення про зникнення людини. І все, на даний момент. Незалежна доросла людина, яку розшукують протягом усього лише двох днів і яка займається справою, що передбачає раптові від’їзди. Вони нічого не робитимуть із цим. У нас немає доказів, які ми могли б їм надати.

– Його двері.

– Без видимих ушкоджень. Незачинені двері свідчать про забудькуватість власника будинку, а не про умисний злочин.

– То ви хочете мене найняти? А як тоді бути з усіма протокольними правилами?

– Я лише хочу, щоб ви розповіли мені про свої наміри.

Він промовчав.

Тоді вона продовжила:

– Ви можете поїхати звідси до Оклахома-Ситі. Я на вас не ображатимусь.

– Я збирався їхати до Чикаґо. Поки ще остаточно не схолодніло.

– Я повторюся. Їдьте до Оклахома-Ситі та сядьте на потяг. Той самий потяг, яким ви їхали минулого разу. Він більше не запізнюватиметься, я певна.

Він нічого не це не відповів. Йому починали подобатися її черевики на шнурівці. Вони були не тільки практичними, а й досить гарними на вигляд. Її джинси виглядали зручними та вільними, і вони низько сиділи на стегнах. У неї була чорна футболка, не розтягнута, проте і не тісна. Її очі дивились на нього. Він сказав:

– Я поїду з вами. Якщо ви захочете. Це ваша справа, а не моя.

– Мені незручно вас про це просити.

– Ви і не просите, я сам пропоную.

– Я не зможу вам за це заплатити.

– У мене вже є все необхідне.

– Що саме?

– Декілька баксів у кишені та чотири стрілки на компасі.

– Бо мені потрібно знати причини.

– Чого?

– Того, що ви мені допомагаєте.

– Я вважаю, люди завжди повинні допомагати одне одному.

– Це може стати значно гіршим.