Нездоланний - Лі Чайлд

– Але не зараз. Вони отримали прямий удар. Це наче хворіти на грип протягом кількох днів. Не так, як у телешоу, коли герої встигають одужати за декілька рекламних роликів.

– Але вони рано чи пізно очуняють від цього. Це ж могли б бути просто розбірки між їхніми друзями та їхніми співучасниками.

– Ви ж були копом. Я певен, що вам доводилось стріляти в людей.

– Я ніколи навіть не носила із собою зброї. Це ж був Коннектикут. Маленьке містечко.

– А як щодо ФБР?

– Там я була фінансовим аналітиком. Офісним планктоном.

– Але ж вас навчали цього? Стріляти?

– Мусили навчати.

– У вас добре виходило?

– Я не стрілятиму, поки вони не розпочнуть вогонь.

– Я це переживу.

– Це безглузда розмова. Це залізнична станція. Не О. К. Корраль[8].

– У всіх цих місцях також була залізнична станція. У цьому і вся суть. Поганець виходить із потяга. Або новий шериф.

– Як ви думаєте, наскільки це все серйозно?

– У межах норми, як і інші справи. З одного боку, Ківер міг би бути у Вегасі із дев’ятнадцятирічною. З іншого боку, він може бути мертвим. Я схиляюся наполовину до безвихідної ситуації. Або навіть більше ніж наполовину. Мені шкода. Це міг бути нещасний випадок. Або наполовину нещасний випадок. Або напад паніки. Тож зараз вони можуть не знати, що робити далі.

– А ми знаємо?

– Зараз у нас попереду просте завдання з трьох етапів. З’їсти сніданок, випити кави та знайти Малоні.

– Це може бути нелегко.

– Що саме?

– Малоні.

– Нам слід піти спочатку до станції прийому. Неподалік елеваторів. Закладаюся, їм там відомі всі імена на відстані двохсот миль. Тож ми зможемо впіймати двох зайців водночас. Якщо ми з’ясуємо щось підозріле стосовно пшениці, ми можемо натрапити на правильний слід.

Ченґ кивнула і запитала:

– А як спалось вам?

– Спочатку було не по собі через речі Ківера в кімнаті. Його валізу біля стіни. Я почувався по-іншому. Я почувався нормальною людиною. Але я переборов це відчуття.

Станція прийому виявилася простою дерев’яною спорудою в наступній лінії після мостових ваг. Це було суто утилітарне приміщення. Воно лише виконувало своє призначення і не претендувало на те, щоб виглядати привабливо та стильно. Ця споруда була єдиною розвагою в місті, і фермери або користувалися нею, або могли померти з голоду.

Усередині були стільниці для заповнення документів і потерта підлога, на якій фермери стояли в чергах, і стійка, де реєстрували отримані посилки. За стійкою стояв світловолосий парубок в уніформі та із затупленим олівцем за вухом. Він метушливо перебирав стос паперу. Мабуть, готувався до збору врожаю. Він мав вигляд найщасливішого хлопця в цілому королівстві.

Тоді він запитав:

– Я можу чимось вам допомогти?

Ричер сказав:

– Ми шукаємо хлопця на прізвище Малоні.

– Це не я.

– Ви не знаєте, чи є серед місцевих Малоні?

– А хто запитує?

– Ми приватні детективи із Нью-Йорка. Помер один чоловік і залишив усі свої гроші іншому чоловікові. Але виявилось, що той, інший, також помер, тож гроші тепер потрібно розділити між усіма родичами, яких нам удасться відшукати. Один із них стверджує, що в нього в цьому районі є кузен на прізвище Малоні. Це все, що нам відомо.

– Це не я, – повторив хлопець. – А яка сума?

– Ми не можемо це розголошувати.

– Багато?

– Краще, ніж нічого.

– То як я можу вам допомогти?

– Ми подумали, що ви повинні знати імена місцевих. Думаю, більшість із них приходять до цього офісу то в одній справі, то в іншій.

Хлопець кивнув, наче між ними щойно налагодився надзвичайно важливий, проте зовсім непередбачуваний зв’язок. Він натиснув на клавіатурі пробіл, і екран комп’ютера підсвітився. Він порухав мишкою, на щось натиснув, і на моніторі з’явився довгий та об’ємний список. Ціла купа імен.

Він сказав:

– Ось список людей, які зареєструвалися на користування мостовими вагами. Так значно швидше. Саме те, що нам потрібно в гарячий сезон. Думаю, тут усі місцеві фермери. Від власників до робітників і навпаки. Чоловіки,