Нездоланний - Лі Чайлд

Він чекав. А тим часом відбувалися ті самі речі. Тіні відступали, ярд за ярдом, тоді як сонце підіймалось дедалі вище. Прибув потяг на сьому годину, трохи постояв і поїхав далі. А тоді хтось розсунув гардини у двісті третьому номері.

Жінка. Сонце відбивалося в склі й робило її більш розмитою, ніж вона була насправді, але Ричер усе одно її бачив: бліда, одягнена в біле, і стояла вона так само, як перед тим стояв чоловік: із широко розведеними руками, якими вона трималася за гардини. Вона спостерігала за цим ранком так само, як раніше це робив він.

Тоді у двір заїхав білий кадилак-седан, повернув направо та припаркувався заднім ходом на своє колишнє місце. На ньому досі не було номерного знака спереду. Цього разу водій вийшов із машини одразу. Над його головою відчинилися двері, і зі своєї кімнати вийшла дівчина в білому. Сукня її була білою, завдовжки до колін, звичайна сукня-футляр. Білі черевики. Вона не була молодою, проте мала хороший вигляд. Наче над собою працювала. Волосся в неї було кольору попелу й підстрижене під каре.

У неї було більше багажу, ніж у чолов’яги, що мешкав там до неї. Вона мала охайну на вигляд валізу на коліщатках та з ручкою. Більшу, ніж шкіряний саквояж. Але не велетенську. Акуратнішу на вигляд, вишуканішу. Вона попростувала в напрямку сходів, але тієї миті водій кадилака подумав про те, як важко їй буде спускатися, тож він помахав «Зачекай» і пішов назустріч. Він запхав назад ручку валізи і поніс її вниз на руках, попереду жінки, наче вказуючи шлях. Поклав валізу до багажника, жінка сіла на заднє сидіння, а він за кермо, після чого машина рушила з місця і поїхала геть. Ззаду досі не було номерного знака.

Ричер підвівся і пішов приймати душ. Він чув, що Ченґ також зараз у ванній у сусідньому номері. Їхні санвузли розташовувалися через стінку. А це означало, що вона не ходила зустрічати ранковий потяг. І це було досить розумним рішенням. Це вберегло її від прогулянки туди й назад. Можливо, вона робила те, що й він – спостерігала. Можливо, вони сиділи зовсім поруч, загорнуті в рушники та розділені лише однією стіною. Хоча вона, мабуть, таки була одягнена в піжаму. Чи нічну сорочку. Мабуть, у щось легке, зважаючи на погоду та неможливість спакувати багато речей із собою.

Він вийшов із номера швидше за неї і попрямував до їдальні, сподіваючись зайняти ті самі два сусідніх столики в дальньому кутку, і йому це таки вдалося. Він повісив свою куртку на її стілець, одна кишеня її була відтягнута револьвером «Сміта», а тоді замовив каву. Ченґ увійшла через п’ять хвилин після нього, на ній були ті самі джинси, проте чиста футболка, а волосся досі відливало синявою після прийнятого душу. Її куртка також була відтягнутою вниз від револьвера. Як справжній екс-коп, вона оглянула приміщення, роздивившись навколо себе на всі триста шістдесят градусів, зробивши подумки сім чи вісім кадрів, а тоді енергійно попрямувала через приміщення, сповнена якимось незвичним ентузіазмом або ж відчуттям спільної ейфорії від того, що вони змогли пережити цю ніч. Вона ковзнула на сидіння поруч із ним.

Він запитав:

– Ви спали?

Вона відповіла:

– Мабуть. Я не думала, що в мене це вийде.

– Ви не пішли зустрічати поїзд.

– Згідно з вашими висновками, він у заручниках. І це в найкращому випадку.

– Я лише зробив припущення.

– Але воно має сенс.

– Ви бачили жінку із двісті третього номера?

– Мені вона здалася доволі дивною. Якби вона була одягнена в чорне, вона могла би бути інвестором або керівником фонду, або ще кимось, хто міг би виконувати роботу помічника керуючого. Вона мала правильний макіяж та зачіску для цього. І ще в неї був би ключ до корпоративного спортзалу, скоріше за все. Але одягнена в біле?.. Вона виглядала так, наче збиралася на прийом гостей у маєтку в Монте-Карло. О сьомій ранку. Хто ж таке робить?

– Може, це якась нова мода? Чиясь варіація на тему літнього вбрання?

– Я щиро сподіваюся, що це не так.

– То хто вона така?

– Вона виглядала так, наче прямувала до міської ратуші для того, щоб уп’яте одружитися.

Підійшла офіціантка, і Ченґ запитала в неї:

– Ви знаєте когось із місцевих на прізвище Малоні?

– Ні, – відповіла вона, – проте я знаю двох хлопців на прізвище Мойнахан.

Тоді вона підморгнула їм та пішла геть.

Ченґ сказала:

– Тепер вона точно ваш найкращий друг довіку. Не думаю, що вона в захваті від Мойнаханів.

Ричер відповів:

– Я й не бачу причин для того, щоб ними захоплюватися.

– Але хтось це таки робить. Ми повинні враховувати, що й у них є найкращий друг на