Нездоланний - Лі Чайлд

Ченґ сказала:

– Нам потрібно знову вирушати в дорогу.

У маленькому зеленому форді на щитку приборів був GPS-навігатор, тож будинок Ківера вони знайшли без проблем, у закинутому заміському районі на північ від меж Оклахома-Ситі. Це був одноповерховий будиночок на тупиковій вулиці. У дворі перед будинком росло молоде деревце, якому зараз було явно непереливки від нестачі води. З правого боку ділянки розташувався проїзд до будинку, який вів до гаража на одне авто. Дах було викладено бітумною черепицею коричневого кольору, а зовнішню обшивку зроблено із жовтого вінілу. Далеко не витвір мистецтва, проте вечірнє сонце надавало йому приємного вигляду, в якомусь сенсі. Будинок був схожим на справжній дім. Ричер уявив, як у двері заходить міцної статури чоловік, скидає на ходу черевики, а потім плюхається в потріпане крісло та вмикає якийсь матч.

Ченґ припаркувала авто в проїзді. Вони обоє вийшли з машини та попрямували до дверей. На дверях був і звичайний дзвінок, і латунне дверне кільце, і вони скористалися обома, проте відповіді не отримали від жодного. Двері були замкненими. Ручка взагалі не поверталася в жоден бік. Через вікно проглядав похмурий інтер’єр.

Ричер запитав:

– У нього була сім’я?

– Розлучений, – відповіла Ченґ, – як і багато інших людей в теперішні часи.

– І він явно не належав до тієї групи чоловіків, які залишають запасний ключ під горщиком для квітів.

– Я впевнена, що в нього була антивандальна сигналізація.

– Ми проїхали довгий шлях.

– Я знаю, – відповіла Ченґ. – Давайте поглянемо ззаду будинку. За такої погоди він міг би залишити відчиненим вікно. Чи хоча б якусь щілинку.

Вулиця була тихою. Лише сім схожих один на одного будиночків, по три з кожного боку та один у тупиковому кінці. Жодного руху машин, жодного пішохода. Жодних допитливих очей. Не схоже на місце, де велося б Сусідське Спостереження. Усе мало якийсь скороминущий вигляд, проте нагадувало трансляцію в сповільненому темпі, наче тут мешкало семеро розлучених чоловіків, які вирішили пожити тут рік чи два, намагаючись повернутися до колишнього ритму життя.

Задній двір Ківерового будинку був обгороджений високим, аж по шию, парканом, дошки якого уже посіріли від впливу погоди. Там був невеликий газон, гарно доглянутий, а ще патіо із плетеним кріслом. Задню стіну будинку також було обкладено жовтою обшивкою. З того боку було чотири вікна та двері. Усі вікна були зачинені. Двері були суцільними внизу та мали дев’ять маленьких віконець нагорі. Наче в будиночку на фермі. Вони вели до вузького передпокою перед входом до кухні.

Місцевість була рівнинною, будинки невеликими, а паркан високим. Вони були убезпечені від пронирливих очей.

Ченґ сказала:

– Я спробую дізнатися, як швидко реагує поліція в цьому районі. Я маю на увазі, якщо в нього є антивандальна сигналізація.

Ричер відповів:

– Десь між двадцятьма хвилинами і цілою вічністю, швидше за все.

– Тож ми маємо десять хвилин у запасі. Чи не так? Туди і звідти, швидко і зібрано. Я маю на увазі, це ж навіть не злочин. Ми з ним разом працюємо. Він не подав би на мене позову. Особливо за таких умов, як тепер.

– Ми не знаємо, що нам шукати.

– Окремі аркуші паперу, блокноти з відривними сторінками, зошити для нотаток, загалом, – усе, де він міг би щось написати. Беріть усе із собою, і ми переглянемо папери, коли залишимо це місце.

– Гаразд, – відповів Ричер. – Нам доведеться розбити вікно.

– Яке саме?

– Мені більше подобаються двері. Маленька шибка в григоріанському стилі, яка розташована найближче до дверної ручки. Так ми зможемо увійти досередини.

– Ну давайте, – відповіла Ченґ.

Обрана шибка була найнижчою в лівому ряду, трохи занизькою для ліктя Ричера, проте досяжною, якби він присів навпочіпки та із силою вибив її. Тоді йому залишиться лише вибити друзки скла, що залишилися, розрізати собі руку аж до плечей, а тоді зігнути її в лікті та простягнути до ручки із внутрішнього боку дверей. Він повертів туди-сюди ручкою, щоб визначити вагу механізму та зусилля, яке йому доведеться докласти для того, щоб відчинити двері.

Двері відчинилися. Вони обережно прочинилися досередини, поверх килимка зі словами «Ласкаво просимо» у передпокої. На одвірку висів антивандальний пристрій. Невелике кругле приладдя білого кольору із пофарбованим дротом. Ричер прислухався, очікуючи попереджувальний сигнал. Тридцять секунд коротких гудків, яких власнику, зазвичай, достатньо для того, щоб дістатися до панелі пристрою та від’єднати систему. Жодного звуку не було. Ніяких гудків.

Ченґ сказала:

– Це поганий знак.

Ричер поклав руку в кишеню та затиснув свій револьвер «Сміта-Вессона». Самовзвідний і без ручного запобіжника.