Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

Сливинський налив Марії півсклянки коньяку і примусив випити все: мовляв, людина він забобонна і задумав щось — інакше не пощастить.

Спиртне ще більше розпалило жінку, вона сміялася і не забороняла панові Модесту цілувати свої долоні й плечі. Сливинський налив ще півсклянки, вона рішуче відсунула її, та за хвилину вже цокалась з паном Модестом.

— У тебе дуже правдиві очі, — сказала. — Вони зігрівають мене!

Сливинський дивився на Марію справді на диво чесними, люблячими очима і думав — час уже вимикати світло…

Щаслива й безвільна, Марія лежала, поклавши голову на плече пана Модеста.

— Любий, — шепотіла, — нікуди я тебе не пущу. І тут знайдеться для нас багато справ.

— Все це — дурниці, — обірвав пан Модест, — що я можу зробити один, без зброї, без зв’язків?

— Але ж існують люди…

— Де вони? Не вірю я у ці казки…

— Я тебе зведу з ними.

— Ти? — засміявся Модест. — Не жартуй, моя люба.

— Так, я… — пригорнулась до нього гарячою щокою Марія, — Ти не віриш мені, але ж я познайомлю тебе з вуйком Денисом. Хороша людина, справжня, чесна. Ти знайдеш з ним спільну мову.

— Це з вашої друкарні?

— Наш метранпаж. Він друкує листівки у гітлерівців під носом…

— І багато вас?

— Тихо будь, — прошепотіла Марія, — про такі речі не питають. Ти знаєш, що таке конспірація?

— Догадуюсь, — посміхнувся у темряві Сливинський.

— Розумний ти мій… — погладила його по щоці Марія, і через хвилину пан Модест почув її рівне дихання.

“Заснула”, — зрозумів. Ліниво потягнувся й подумав, що у пані Стелли зараз п’ють і танцюють. Напевно, там панна Ядзя. “Треба завтра неодмінно подзвонити їй”, — вирішив. Повернувся на бік і також заснув.

Марія розбудила його на світанку. Сиділа на краю ліжка, вже одягнена, вмита й зачесана.

— Повернусь післязавтра, — мовила.

— Я проведу тебе, — відкинув ковдру Сливинський.

— Не треба, — ласкаво скуйовдила йому чуприну. — А про нашу розмову вночі забудь, нікому ні слова.

— Я чекатиму на тебе, моя люба, — ухилився від прямої відповіді пан Модест.

— До післязавтра, — поцілувала його Марія. На порозі вона озирнулася і усміхнулась відкрито й радісно, як усміхається людина, у котрої легко на душі.

Модест Сливинський поспав ще, потім зробив гімнастику, випив чарку коньяку і попрямував до гестапо.

— Мій експеримент, — пан Модест наголосив на першому слові, — так, мій експеримент, як ви цілком справедливо зволили висловитись вчора, гер штандартенфюрер, завершився блискучим успіхом. Я можу назвати вам ім’я одного з керівників підпілля…

— Хто? — видихнув Менцель.

— Метранпаж друкарні, якийсь вуйко Денис. Сподіваюсь, прізвище встановити не так уже й важко.

Менцель викликав Харнака, і Модест Сливинський, виклав усе, про що дізнався від Марії Харчук.

— Поздоровляю вас, Віллі, — сказав штандартенфюрер, дивлячись на пана Модеста, — ваш план виявився вдалим. Поздоровляю і вас, пане Сливинський, — підсолодив пілюлю, — ви діяли непогано. Тепер, панове, нам слід обговорити другу частину операції… — Помітивши знаки, які подавав Харнак, сказав неввічливо: — Зачекайте, пане Сливинський, у приймальні, ви можете знадобитись.

“Як напився, то й од криниці одвернувся”, — сердито подумав пан Модест, навмисно повільно прямуючи до виходу. Коли двері зачинились, Менцель здивовано глянув на Харнака.

— Не розумію вас, Віллі. Адже ж з його допомогою ми можемо проникнути у саме серце організації.

— Не думайте, шеф, що там сидять самі тільки ідіоти. Вони розкусять цього птаха за один день. Досить і того, що він обдурив цю жінку. До того ж, чи гарантовані ми, що там не знають його як ділка з чорної біржі?

— Логічно, — погодився Менцель. — Що ж ви можете запропонувати?

— Мадам Харчук не повинна повернутись до міста, — твердо сказав Харнак. — Вона повинна піти туди, — зробив виразний жест рукою, — звідки ще ніхто не повертався. Але треба, щоб ніхто не запідозрив нашої участі. Наприклад, автомобільна катастрофа, у якій загинуло і двоє поліцаїв. Трупи побачить місцеве населення. Відразу підуть чутки — все чисто й красиво. А ми в цей час ідемо по слідах отого Дениса… Чи вже з’ясовують його прізвище? Є вже відповідь? Чудово, значить, Ковач… Справу доручаємо найдосвідченішим агентам. Ви згодні, штандартенфюрер?

Марія Харчук стояла на околиці містечка й чекала на автобус.

Ішов дощ, віяв холодний, пронизливий вітер, і Марія тю очі закуталась теплою хусткою. Автобуса не було й не було. Може, взагалі його не буде: на все містечко один старенький, пошарпаний автобус, та дяка богу, що є й такий, — все ж не пішки.

Поруч тупцювало ще кілька пасажирів. Марія запитала в одного з них, чи не відмінили рейс. Той сердито глянув на неї, витяг з кишені великий срібний годинник, клацнув кришкою і лише після цього відповів:

— Автобус на ремонті. Але обіцяють: ось-ось рушить в рейс…

Підійшли двоє поліцаїв. Видно, напідпитку — пальта розстебнуті, обличчя червоні, зухвало поглядають навколо. Марія щільніше закрила обличчя хусткою, згорбилася. Тепер вона була схожа на літню жінку, яка повертається до міста від сільських родичів, взявши з собою, що дали: відро картоплі, кілька качанів капусти, вінок цибулі. На нинішні часи — багатство…

Автобуса не було.

Марія закривалась парасолькою від поліцаїв, що чіплялись до пасажирів. Кинувши кілька глузливих реплік на адресу мокрих, погано зодягнених селян з кошиками, вони відтиснули від них молодесеньку дівчину, яка позирала на них переляканими очима.

— Агов, Грицьку, — реготав один з поліцаїв, — ця фройляйн схожа на мою колишню коханку. Що ти дивишся на мене так жалібно? Усміхнися, дівчино, я хочу побачити, як ти усміхаєшся…

— Ти їдеш до міста, дівчино? — допитувався другий. — Ми можемо там непогано повеселитись…

Дівчина задкувала до Марії, та один з поліцаїв раптом підставив їй ногу, і вона впала на мокру траву.

— Ха-ха! — зареготав поліцай.

Марія побачила, як затремтіли щоки у пасажира з срібним годинником. Перенісся в нього побіліло; він рвучко обернувся до поліцаїв.

— Ха-ха! — реготали поліцаї, дивлячись; як тікає до містечка дівчина. — Не лякайся, фройляйн, ми пожартували!..

— За такі жарти… — почав пасажир, та Марія встигла смикнути його за руку.

— Спокійно, — прошепотіла, — не встрявайте!

Чоловік хотів щось відповісти, та з-за рогу виринув критий брезентом грузовик. Загальмував, оббризкавши багном селян. З кабіни висунулося червоне безброве обличчя. Шофер уважно оглянув пасажирів і сказав:

— Автобуса не буде. Ремонт… Можете їхати зі мною…

Поліцаї сіли на кращих місцях біля кабіни. Марія повернулася до них спиною, примостившись біля заднього борту, так, аби бачити дорогу. Вона любила