Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

У Германа з Карлом комерційні справи — він багато розпитував про нього, певно, хоче знати до тонкощів свого компаньйона.

Я просила Германа підтримати нашого бовдура — з допомогою такої людини, як Шпехт, кузен стане на ноги.

Ми повернулися додому пізно, та батько ще чекав Шпехта. У них відбулася якась розмова, і Герман повідомив мене наступного ранку, що справи примушують його виїхати.

Поїхав…

Єдине, що у мене залишилось, це фото: у нашому саду стоїмо він, я і батько. Він дивиться на мене з фотографії — серйозний, розумний, і я звіряю йому свої найпотаємніші думки…

Ось і вся оця, можливо, банальна історія. Сподіваюсь, ти не осудиш мене”.

З великими труднощами Кирилюк пробився до секретаря губернатора дистрикту. Високий, рудий, схожий на знак оклику чоловік з червоними повіками вислухав його, уважно обмацуючи швидкими очима З хвилину подумав і, коли Петро вже хотів порушити паузу, запитав:

— Лист з вами?

— Так.

Секретар протягнув руку.

— Прошу…

— Він адресований особисто. панові фон Вайгангу…

Секретар ледь поворушив тонкими безкровними губами:

— Ми витрачаємо даремно час, гер Кремер. Я передам губернаторові листа, і він сам вирішить, приймати вас чи ні.

Хвилин через десять секретар повернувся. Вже з його вигляду Петро здогадався — рекомендація ювеліра чогось варта. Секретар приязно усміхнувся і мало не дружнім тоном сказав:

— Почекайте, будь ласка, гер Кремер. Ось свіжі газети й журнали… Губернатор прийме вас.

Петро втупив у газету невидющий погляд. Ще ніколи у житті так не хвилювався. Нараз згадав — коли йшов складати перший екзамен в аспірантурі, також ледь не помер від страху. І так само думав, що від цього екзамену залежить життя. Який він був тоді дурний хлопчисько! Усміхнувся: до сьогоднішнього екзамену він готовий краще, ніж будь-коли. Губернатор, це встановлено точно, ніколи не зустрічався з племінником Ганса Кремера, а щодо подробиць з життя ювеліра, то їх скільки завгодно. Зрештою, Карл ніколи раніше не був у близьких стосунках з сім’єю Ганса Кремера і чогось може не знати…

Секретар знову зник за масивними дверима. Повернувшись, шанобливо розчинив їх перед Кирилюком.

— Гер губернатор чекає на вас.

Кабінет довгий, світлий. Стіл у протилежному кінці здається маленьким, і людина за ним також здається невеличкою. Лише підійшовши ближче, Петро зрозумів, що помиляється: за великим дубовим столом сидів високий чоловік з квадратною щелепою, плечистий, з коротко підстриженою, їжакуватою чуприною. Подав через стіл руку, сказав привітно:

— Мені дуже приємно бачити у себе племінника мого друга і колишнього колеги. Ви давно бачили вашого дядька?

“Дурне запитання, — подумав Кирилюк, — під листом позначено дату”.

— Майже місяць тому, — відповів, — коли він писав до вас листа.

— І ви так давно добирались з Бреслау?

— У Кракові простудився і пролежав із запаленням легенів, — пояснив Петро. — Мало не місяць.

Фон Вайганг постукав олівцем по столу, вибиваючи марш.

— Як живе шановний Ганс?

— Останнім часом йому вдалось провести кілька вигідних операцій. І на здоров’я дядько поки що не скаржиться — скрипить.

— Скрипить?!

Кирилюк помітив, як розтяглися куточки губ губернатора. Це, мабуть, означало посмішку.

— Скрипить у прямому й переносному розумінні, — дозволив собі фамільярність. І побачив — його натяк сподобався фон Вайгангу.

— У Ганса навіть замолоду був скрипучий голос, — мовив губернатор, напівзаплющивши очі. — І він все ще збирає ці, як їх… Ну?.. — губернатор нетерпляче клацнув пальцями, немов чекаючи підказки.

Петро зрозумів: перевірка.

— Ви маєте на увазі дядькову пристрасть до килимів, гер Вайганг?

— Хе-хе… Дивна пристрасть…

Зрозумівши, що губернатор лише почав промацувати його, Кирилюк пішов напролом.

— Ті ж самі килими висять у кімнаті, де ви жили, коли гостювали у дядька перед війною. — Ганс Кремер сказав Кирилюкові, що його поважний приятель зупинявся у тому самому покої, який відвели для Шпехта. — І та сама стара груша зазирає у вікно.

— Здається, разом зі мною тоді гостював у Ганса і ваш батько, — недбало кинув фон Вайганг.

— Мій батько? Можливо… — ледь не вскочив у халепу Петро, та вчасно схаменувся: — Можливо, ви маєте на увазі когось іншого? Мого батька тоді вже не було на світі.

Обличчя у губернатора розгладилось.

— Здається, він помер у тридцять четвертому?..

— У тридцять шостому, — уточнив Кирилюк.

— Я вже й не пам’ятаю… — вистукав олівцем марш фон Вайганг, і Петро зрозумів — пам’ятає все добре і лише прикидається, що забув. — Цікаво було б зустрітися зараз із Гансом. Певно, постарів…

Кирилюк витяг з кишені фотографію, подав губернаторові.

— Фотографувалися місяць тому, — сказав.

Це був один з головних його козирів: на тлі Кремерового особняка він стояв разом з Лоттою та її батьком. Коли губернатор відірвався од знімка, Петро знав: каверзних питань більше не буде — по обличчю губернатора розповзлась благодушна усмішка, дивився доброзичливо.

— Якою дорослою стала ця дівчина, — сказав. — Я пам’ятаю її ще немовлям.

— У Лотти велике нещастя, — заскочив Петро, — її чоловік Теодор Геллерт…

— Знаю… Геллерт міг би стати гордістю німецької нації, — сказав губернатор. — Як пережила це горе ваша кузина?

— Час загоює рани, — відповів Кирилюк.

— Ця дівчина завжди мала силу волі, — погодився фон Вайганг. — Лотта — справжня арійка!

Петро побачив, що губернатор наче дивиться крізь нього, нічого не помічаючи. Напевно, розмова ця викликала приємні спогади. Може, пригадує, як рибалив разом із своїм старшим товаришем Гансом, котрого (коли ювелір не перебільшував) обожнював?.. Петро зрозумів — ця хвилина інтимності йому лише на користь. І він не помилився.

— Що я можу для вас зробити? — порушив паузу фон Вайганг.

— Я хотів би почати власну справу, — почав Петро діловим тоном. — Вона згодом могла б стати філією фірми “Ганс Кремер”…

— “Ганс і Карл Кремери” — у перспективі, — усміхнувся фон Вайганг.

— Саме так, гер губернатор. Не буду критись — ця перспектива вабить мене.

— Не така вже й зухвала думка. Треба ж комусь продовжити справу Ганса. Коли, звичайно, Лотта не вийде заміж за комерсанта…

— Здається, у кузини інші погляди на шлюб, — заперечив Кирилюк.

— Можливо, — погодився фон Вайганг. — Та ми відійшли від суті справи…

— Я хотів би, — вів далі Петро, — коли буде на те ваша ласка, відкрити десь у центрі міста магазин. Обігові кошти і деякі товари на перший час у мене знайдуться, а потім все залежатиме від ініціативи. Звичайно, — нахилив голову, наче наперед дякував, — я не можу розраховувати на підтримку такої високої особи, як губернатор дистрикту, та добре слово, сказане вами, важить більше, ніж