Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук
У Шпехта тенькнуло серце: невже зараз скаже?
— Всі папери батько склав власноручно, — відповіла Лотта. — Ніхто не знав, де вони заховані, крім нас двох. Лише сьогодні вранці я знов переглянула їх.
— Будемо вважати нашу місію невдалою, — сказав Мор.
Вони вже спускалися до холу. Шпехт відірвався од книги, байдуже відклав її. Мовив:
— Новітню літературу я сприймаю розумом, а не серцем. Класики все-таки уміли покопирсатись у людській душі. Як ви гадаєте, Мор, чи скоро ми зможемо забути Шіллера?
— Шіллера? — перепитав той. — А-а, ви про літературу. А я все про своє…
— Знайшли листи?
Мор здивовано глянув на Германа.
— Які листи?
— Геллерт, певно, спалив їх, — втрутився Амрен, неввічливо відтерши Мора плечем.
Мор непорозуміло дивився, та Герман поклав край небажаній розмові, запропонувавши:
— Ви, здається, на машині. Давайте провітримось перед обідом.
“Моя люба Доро! Давно тобі не писала, бо, чесно кажучи, не знала, що і як писати. Сама не розуміла себе і блукала серед трьох сосон. Ще й зараз блукаю між них і не знаю, коли знайду дорогу. Можливо, це тому, що мене (тобі першій зізнаюсь у цьому) влаштовує це блукання. Не хочеться розчаровуватись…
Ти завжди розуміла мене з першого слова і вже давно про все здогадалась. Так, у моє життя ввійшов мужчина. Я б сказала, що випадково ввійшов, але що не випадкове у нашому житті? А може, і саме життя — випадковість, може, воно не варте ні переживань, ані сліз наших. Ось бачиш, яка я меланхолійна, і не знаю, чого в мені більше — меланхолії чи надії…
Тепер — до діла.
Його привів батько — вони уклали якусь угоду, і батько танцював навколо нього. Ти ж знаєш, він завжди танцює, коли чує наживу. Чому батько привів його до нас, я зрозуміла потім — боявся позбутися вигідного клієнта, а поки що доручив його своїй дочці. Мені було нудно, і я вирішила розважитись, тим більше, що цей чоловік трохи імпонував мені.
Уяви собі — середній на зріст, стрункий, темно-русявий, з голубими блискучими очима. Трохи вразила мене настороженість, з якою він. тримався спочатку, і, я сказала б, внутрішня зосередженість. Я запросила його до себе, ми пили рейнвейн, вели легку розмову, мені було приємно кокетувати з ним і, чесно кажучи, хотілося закрутити йому голову.
Пробач, що я досі не назвала його. Герман Шпехт — колишній обер-лейтенант, звільнений з армії після поранення. Куля влучила в ногу, і він ходить з паличкою. Та все це не має значення — ні його справи, ні поранення, ні паличка.
Сталося так, що з Берліна приїхав Роберт з якимось бурбоном штурмбанфюрером, я запросила подруг, і ми влаштували майже бал, пили коньяк, танцювали, сміялись. Було весело, трохи псував нерви бурбон, та з цим можна було миритись. Зрештою я все ж закрутила Германові голову — він приревнував мене. І знаєш до кого? Тисячу років ламатимеш голову і не здогадаєшся — до Роберта. Правда, Герман щойно познайомився з Робертом, але ж він повинен був зрозуміти з першого погляду — Мора можна ревнувати хіба що до книжок чи реторт, у крайньому разі — до його картин. Не скажу, що Германові ревнощі не принесли мені кількох приємних хвилин, та не більше: серце моє билося рівно…
Вранці, коли я прокинулась, перший, про кого я подумала, був Шпехт. І мені стало приємно, що зараз я вийду пити каву і побачу його; хотілось, аби ця мить настала скоріше — я ледь дочекалася сніданку.
Він був схвильований — я це відчула відразу, і мені здалося, що причиною цього була моя легковажна особа. Я попросила його допомогти мені розібрати папери, котрі залишились від Теодора, — Роберт цікавився ними.
Ми сиділи в кабінеті, Герман переглядав найнудніші зошити, а я читала листи Теодора. Читала й плакала, забувши про все. Раптом озирнулась і побачила такі співчутливі й добрі очі, що не стрималась і зовсім розридалась. Він не втішав мене, лише витирав сльози — мені стало легше і я зрозуміла: плачу не лише тому, що мені шкода покійного чоловіка, а й шкода себе, хочеться чогось хорошого, справжнього, і це справжнє поруч, варто тільки ступити крок…
Далебі, від цього можна збожеволіти!
Того вечора ми прощалися з Робертом. Герман запросив нас до ресторану. Було багато вина й музики, але весь час неспокій не полишав мене. Може, тому, що штурмбанфюрер почав хизуватися своїми подвигами. Дяка богові, Герман здогадався налити йому ведмежу порцію коньяку — той сп’янів і почав залицятися до Ельзи. Не знаю, як Ельзу, а мене такий варіант влаштовував.
Не дивуйся з моєї непослідовності, що забула про свою сповідь, але ж моє життя зараз таке непослідовне. І пишу це тобі, бо більш нема з ким поділитися думками й почуттями — батька цікавлять лише гроші, а деякі знайомі жінки самі готові натягнути чорні мундири. Боже мій, тобі не здається, що наша Німеччина сказилась?..
Але ж я зараз не думаю ні про Німеччину, ні про чорта-диявола. Може, того вечора у мене був кепський настрій, бо Герман випадково зачепив болючу струну Роберта, заговоривши про живопис, і той уже не відставав од Шпехта. Ти ж знаєш химери Роберта — від молекули до Рембрандта у нього один крок, і я не знаю, чим, зрештою, він захоплюється.
Я намагалась потрапити в їхній тон, але не змогла — й спасувала. Виявляється, Герман добре знає живопис, має кілька цінних картин і обіцяв Робертові оригінали якихось слов’янських художників.
Певно, люба Доро, тобі вже набридли мої теревені, але…
Ти можеш уявити собі мою радість, коли ми вийшли з ресторану, розпрощалися з компанією і пішли додому пішки. Ми йшли мало не дві години затемненим містом, та мені було не страшно, і я зовсім не стомилась, навіть пошкодувала, коли побачила наш будинок.
Я відчувала тепло руки Германа — і від цього самій ставало гаряче; я сп’яніла від цієї ночі й присутності Германа, від його слів. Правда, він говорив мало, а на мене саме напала балакучість. Хотілося говорити, тим більше, що я відчувала з його боку щиру зацікавленість — він іноді запитував про таке, що може цікавити лише близьку людину. А тому ставав мені ще г дорожчим і зрозумілішим.
До речі, Герман знає Карла. Саме дякуючи кузену, в Германа й виникла думка про ділові зв’язки з батьком. Наш легковажний Карл взявся за розум і починає щось робити.
