Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

Марія Харчук виявилась міцним горішком. Тижні минали за тижнями, Менцель лаявся, а Марія все ще не була відвертою з паном Модестом.

Модест Сливинський з місяць уже не був у пані Стелли, а панна Ядзя даремно кілька разів дзвонила йому, сподіваючись на побачення, — пан Модест думав лише про Марію Харчук.

Якось дивно склалися в них стосунки. Сливинський напевно знав: Марія радіє, коли він приходить до неї; він бачив, як розцвітала вона в ці хвилини, як тяглася до нього, та все ж… Варто було панові Модесту заговорити про свої душевні сумніви, про необхідність не лише плескати язиком, а й боротися з окупантами, як Марія зразу звертала на інше. Вона ніби й довіряла Сливинському, погоджувалась з ним, підтакувала, та… вивідати щось конкретне панові Модесту не вдавалось.

Марії подобався пан Модест, вона почувалася з ним спокійно, хвилювалася, коли він чомусь не приходив до неї, та надмірна поспішність Сливинського пробуджувала в ній підсвідомий опір, їй весь час здавалося, що якимось необережним вчинком вона може зруйнувати власне щастя.

Облетіло листя з дерев. Модест Сливинський сидів у сквері, піднявши комір пальта і носком черевика ворушив злежале листя. На вершок молодої тополі напроти сіла ворона. Глянула підозріливо на самотню постать у сквері й каркнула невдоволено. Пан Модест підняв гнилу гілку й кинув у ворону. Й так кепсько на душі, а вона каркає.

Сливинському сьогодні вельми перепало від Менцеля. Коли шеф гестапо викликав його, пан Модест думав, що той, як завжди, лаятиметься й стукатиме кулаком по столу. Так було вже не раз, Сливинський звик до бурхливого вияву почуттів Менцеля, в нього навіть виробився імунітет — сидів, заховавшись у м’яке крісло, удавав, що страшенно злякався погроз штандартенфюрера, а сам підшукував гострі репліки у відповідь на потік лайки. Звичайно, він не такий йолоп, аби хоч раз обірвати шефа, та все ж приємно відчути деяку зверхність над ним.

Сьогодні Менцель не лаявся. Він лагідно зустрів Модеста Сливинського й поцікавився його здоров’ям. Запитав про справи і, не дослухавши його чергових виправдань, мовив співчутливо:

— Я не заздрю вам, пане Сливинський. Я не позаздрив би і вашим вельмишановним батькам, коли б вони були живі. До речі, — спалахнув на мить, — я запитав би в них, для чого вони народили на світ такого тупого осла! — Ворухнув шиєю у крохмальному комірці, заспокоюючись, і продовжував вдавано м’яко: — Річ у тому, мій дорогий пане Сливинський, що про ваш, — підкреслив, — експеримент з Марією Харчук стало відомо самому губернаторові фон Вайгангу. Він викликав мене, і я доповів — справи посуваються добре, і не пізніше, як через тиждень, буде позитивний результат. Ви можете уявити, що станеться, коли через тиждень не доповімо про успішне завершення операції? В усякому разі я знімаю з себе відповідальність за ваш — так, так, ваш! — експеримент. Більше того, ваше марне тупцювання навколо цієї більшовички дехто може розцінити як провокацію. А ви повинні знати — гестапо не любить провокаторів, пане Сливинський. Може, ви догадуєтесь, що ми чинимо з ними? — Витримав велику паузу й додав: — Я не затримую вас, шановний пане. На все добре.

Модеста Сливинського хитало, коли він ішов коридором. Жах заполонив його особу. Так, з гестапо не жартують. Опинившись у цейтноті, вони легко пожертвують ним. І не стане його… Не стане… Від цієї думки пана Модеста занудило, і він поспішив на свіже повітря.

Може, втекти? Так, у ліс, він очолить один з загонів славетного бандерівського вояцтва! Він доведе, що в його жилах тече козацька кров! Та Модест Сливинський вчасно згадав про зв’язки гестапо з бандерівським керівництвом. Порятунку нема. Завернув у скверик і довго сидів, не ворухнувшись, поки його вивела із забуття клята ворона..

Стежачи, як птах кружляє над сквером, пан Модест згадав — у нього ж є ще тиждень. Сім дорогоцінних днів — за цей час можна ж гори зрушити!

“Геть зневіру”, — подумав і потер задубілі руки. Чорт його зна, рукавички в кишені, а руки заклякли — ось до чого призводить неврівноваженість…

Підвівся, розпростав зомліле тіло, плюнув у бік ворони, котра знов сіла поблизу. Не накаркати тобі нещастя на Модеста Сливинського, не так просто зацитькати його — він побореться…

Увечері пан Модест Сливинський прийшов до Марії з валізою. На її здивований погляд відповів:

— Поставив крапку… Тут все, що залишилось у Модеста Яблонського!

Байдужа жінка могла б відчути фальш у цих пишних словах, та Марія лише сплеснула руками й запитала:

— Що сталося, любий?

Це “любий” вихопилося у неї мимоволі, жінка зашарілась, а пан Модест, відчувши під ногами твердий грунт, кинувся в атаку:

— Крапку поставлено, й жеребок кинуто, — продовжував театрально. — Сьогодні мій останній вечір у місті. Завтра я вже не побачу тебе, моя кохана…

— Не лякайте мене, Модесте Володимировичу… Що сталося?

Замість відповіді Сливинський витяг з валізи й поставив на стіл пляшки коньяку й вина, пакунки з продуктами. У валізі залишилась білизна, кілька пар шкарпеток, светр.

— Все моє майно, — стукнув кришкою пан Модест. — Сьогодні зліквідував останню картину, з квартири мене виселили — будинок переобладнують, під офіцерський гуртожиток. Ніщо мене більше не зв’язує з містом, крім тебе, сонце моє. Та почуття повинні поступитися перед обов’язком — вранці їду. У лісах, чув, є партизани! А тепер, люба, давай святкувати — сьогодні день мого народження… і, я вважаю, другого народження також. Геть пасивність! Модест Яблонський покаже фашистам, що має тверду руку й мужнє серце!..

Марія розгубилась.

— А я зібралась до родичів на село, — сказала не до ладу. — За картоплею… І на роботі мене відпустили…

— Це вже не має значення, люба, — обійняв жінку за плечі пан Модест. Обійняв і здивувався — вперше не пручалась. Якомога ніжніше, аби не сполохати, пригорнув до себе і, побачивши, як затуманились Маріїні очі, припав до її губ.

Через хвилину Сливинський весело порався біля столу.

“Не поспішай, усе владнається…” — здається, так сказала йому Марія. Невинні слова і ні до чого не зобов’язують, але ж вона мовила їх таким тоном!.. Чортова жінка, стільки крутила йому голову, шляк би її трафив. Камінь — не жінка, та вода й камінь точить…

Марія різала хліб і дивилася на пана Модеста сяючими очима. Сливинський затіяв веселу метушню: ставлячи чи пересуваючи щось на столі, робив це так, аби неодмінно доторкнутися Марії — долонею, ліктем… Обом подобалось, це, обоє розчервонілися, після поцілунку зникла межа, що розділяла їх, і вони почувалися вільно