Два денних рейси - Ростислав Феодосійович Самбук

Хаблак з Мариною клеїли шпалери. Встелили підлогу газетами, розкладали на них довгі смуги рожевих, з квіточками шпалер, Сергій змащував їх густим клеєм, потім, узявши смугу за кінчики, обережно вилазив на стілець, з нього — на стіл і прикладав до стіни так, щоб збігся візерунок.

Марина, примружившись, стояла посередині кімнати й командувала: трохи нижче чи вище, стоп, так гаразд; вона розрівнювала шпалери щіткою, щоб, бодай, не лишилося жодного пухирчика, потім знову відступала на середину кімнати й ще раз прискіпливо оцінювала роботу.

А Хаблак стовбичив на столі, ледь не дістаючи маківкою стелі, і з висоти спостерігав цю дивовижну картину: Марина в коротесенькому бавовняному халатику, з-під якого виглядають позамазувані коліна, з бруднуватими руками і з клеєм навіть на кінчику носа, проте неймовірно серйозна й сповнена власної гідності та відповідальності за майбутній вигляд квартири.

Що ж, ця, на перший погляд, одноманітна й нецікава робота захопила їх і приносила справжнє задоволення, вони вже впорядкували меншу кімнату й закінчували більшу, не зовсім пропорційну і, як на Сергієву думку, задовгу, проте з величезним, мало не на всю стіну вікном, — Марина вже пояснила Хаблакові, як вона розташує тут меблі і як чудово виглядатиме кімната, треба тільки придбати “стінку” й бажано два фотелі.

Хаблак стояв на столі й посміхався, уявляючи, як, простягнувши ноги, сидітиме в зручному фотелі під торшером і розглядатиме картину.

Звичайно, на справжню картину з підписом автора, що продаються в салоні Художнього фонду, вони не потягнуть, але можна придбати копію Рєпіна чи Васнецова, зрештою, як на глибоке Сергієве переконання, пейзаж Левітана, навіть фабричного виготовлення, матиме імпозантніший вигляд.

Сергій зістрибнув зі столу й почав розкочувати черговий рулон шпалер. Лишилося зовсім мало, третина довгої стіни й шматочок коло вікна, слава богу, клею вистачить і не треба варити знову, тим більше, що борошно кінчилося й довелося б бігти до гастроному. Відстань, правда, невелика, астроном поруч, однак Хаблак стомився й починати все спочатку не хотілося.

Це ж треба — одержати двокімнатну квартиру в тому ж будинку, де й мешкали, на дніпровому березі, навпроти Гідропарку, де в травні солов’ї аж заливаються.

Степанкові минуло півроку, коли полковник Каштанов зазирнув до Хаблакової кімнати й поманив пальцем до виходу. Сергій, чесно кажучи, здивувався. У Каштанова є секретарка,’зрештою, у вік суцільної телефонізації значно простіше набрати номер, ніж отак швендяти коридорами й зазирати до кімнат підлеглих, але Каштанов до того ж підморгнув капітанові по-змовницьки, і той почимчикував за ним, вдаючись до різних припущень з приводу полковникової настирливості. Гадав, щось трапилось, якась незвичайна подія, а може, він десь прошпетився й Каштанов почне йому дорікати, — та не відчував за собою гріхів. До того ж хіба підморгують підлеглому перед розносом?

Ця думка трохи заспокоїла Хаблака, тим більше, що Каштанов відчинив двері кабінету майора Худякова, — отже, і не рознос, і не якась оперативна справа. Худяков в основному вирішував різні організаційні та господарські питання, може, надійшла якась нова інструкція про користування зброєю чи формений одяг…

Майор посміхнувся Хаблакові якось кисло-солодко, але, зважаючи на те, що Худяков взагалі посміхався рідко, це вже про щось свідчило, принаймні про те, що особливими неприємностями не пахне. Та все ж Хаблак улаштувався на запропонованому стільці, насторожено й підозріло дивився, як Худяков порпається в шухляді, шукаючи якісь папери. Нарешті майор знайшов, витягнув зовсім невеличкий папірець — Хаблак устиг помітити, що на ньому стоїть печатка, — підвівся й урочисто простягнув папірець Сергієві.

— Вітаю, — мовив коротко й дещо сухувато,

Хаблак невизначено пересмикнув плечима, ще не зрозумівши, з чим його вітають. Наче й не сталося нічого останніми днями ні втішного, ні поганого, навіть подяки в наказі не заслужив, то більше, що на папірцеві друкарським шрифтом відтиснено слово “ордер”, — при чому ж тут він?

— Не бачу радості на обличчі… — зауважив Каштанов, який присів на край Худякового столу. Така вільність свідчила про неофіційність, так би мовити, обстановки: і справді, полковник погрюкав підбором об ніжку столу й вів далі: — Людині дають нову квартиру, а вона й не посміхнеться. Міг би й подякувати…

Тільки тепер Хаблак збагнув зміст офіційного слова “ордер”, що стояло на папірці, й одразу помітив, що йдеться про дві кімнати, і якась дурнувата посмішка розтягнула йому губи.

— Навіть переїжджати не доведеться, — сказав Худяков і засунув шухляду, наче ставлячи крапку на Хаблаковій квартирній епопеї. — Вибили вам ще одну кімнату, зважаючи на розширення сімейства й вашу бездоганну службу.

Але чому не доведеться переїжджати?

Хаблак з подивом зиркнув на Худякова. Той казав ще якісь слова, та капітан не чув, які саме, швидко проглянув ордер і нарешті збагнув, що одержав двокімнатну квартиру в своєму ж будинку, тільки трохи нижче, на восьмому поверсі. Марині на радість: все ж ліфт іноді псується; йому, правда, байдуже, але дружині важкувато, якщо ж врахувати, що тепер доводиться мати справу з дитячою коляскою.

Тепер зміст усього, що сталося, повністю дійшов до Хаблака — підвівся й потиснув руки спочатку Каштанову, потім Худякову. Дякував, а Каштанов дивився на нього хитрувато, потім сказав, що Степанові не завадило б мати сестру, тоді вони з Худяковим, якщо, звичайно, працюватимуть ще в карному розшуку, поклопочуться й про трикімнатну квартиру.

Хаблак лише замахав руками: і так мають з Мариною стільки проблем, що не знають, як їх розв’язати, в інших є діди й баби, а Маринина мати може тільки зрідка наїжджати до них, Степана віддали вже в ясла, а що буде, коли ще дівчинка…

Худяков обійшов стіл і поплескав капітана по плечу — цей вияв доброзичливості з боку вічно сухого й навіть трохи жовчнуватого майора трохи здивував Хаблака, але ще більше здивувався, дізнавшись, що в Худякова четверо дітей, старшому п’ятнадцять, а молодша ще ходить у дитсадок, і нічого, якось виростили