Ювелір з вулиці Капуцинів - Ростислав Феодосійович Самбук

Шофер швидко гнав машину, грузовик підстрибував на нерівному асфальті, Марію кидало в різні боки, та вона міцно трималася. Думала: все-таки пощастило. Автобус зіпсувався, треба було б ще добу сидіти в містечку, коли б не ця машина. Через півтори-дві години вона буде у місті і знову побачить Модесту Володимировича. Не так уже й давно вони розлучились, а на серці було тривожно, хотілося скоріше зазирнути у темні очі Яблонського. Навіть зморшки біля губ, як,і надавали його обличчю трохи скептичного вигляду, подобались Марії. Завтра вона розповість про нього вуйкові Денису, і Модест Володимирович стане членом їхньої організації. Разом вони розклеюватимуть листівки. А втім, може, Яблонському доручать відповідальнішу роботу?

Машину кидало на вибоях, та Марія не помічала цього, усміхалась замріяно. Вже сьогодні вона буде з Модестом… А завтра, може, сам вуйко Денис зайде до них. Він, мабуть, спочатку гніватиметься на Марію за те, що не порадилася з ним, але хіба ж можна не вірити Яблонському? Це все одно, що не вірити самій собі. Так вона й скаже вуйкові Денису: ви що ж, не вірите мені? Ні, Ковач зрозуміє її і не лаятиме — це ж добре, коли в організацію приходить ще один надійний товариш.

Обабіч дороги — чорні голі поля. Машина мчить з горба на горб, поля біжать назад, ось уже й осінній непривітний ліс. Лише де-не-де зеленіють галявини — дощ січе по стовбурах і вітах, у ровах повно води, з-під коліс машини вусібіч летять бризки…

Скоро вже місто. Ще трохи — і можна буде побачити конус Крутого замка й шпилі костьолів. Шосе збігає тут на горбок, праворуч ліс, а ліворуч — урвище. На дні яру невеличкі, кущі й струмочок, який скидається зараз, під час дощів, на маленьку річку. А ось і перші будинки…

Безбровий шофер відчинив дверцята, глянув назад. Нікого нема. Попереду також чисте шосе. Безбровий натиснув на гальма і, коли машина зовсім уповільнила хід, різко крутнув кермо — та й вистрибнув на асфальт. Важкий грузовик ударився бортом об трухляву вербу, зламав її і… Безбровий бачив, як машина кілька разів перевернулася і врізалася кузовом у землю. Так і лежала вона догори колесами, поки збіглися люди з сусідніх будинків.

Наступного дня у місцевій газеті надрукували замітку про аварію на околиці міста. Репортер повідомляв: на слизькій дорозі машину занесло так, що шофер був безсилий що-небудь вдіяти. Загинуло чотирнадцять чоловік: два поліцаї, решта — мешканці міста і навколишніх сіл. Серед тих, що вмерли, не опритомнівши, було назване і прізвище Марії Харчук.

Сніг вибілив забруднені вулиці. Трималися невеличкі морози — надворі вільно дихалося, й сніг приємно поскрипував під ногами. Карл Кремер, власник найбільшого в місті ювелірного й комісійного магазину на фешенебельній вулиці Капуцинів, не поспішаючи, крокував центральним бульваром. Справи його йшли добре. З допомогою секретаря губернатора, якому для зміцнення дружніх стосунків довелося подарувати золотий годинник, Кремер одержав розкішну квартиру, а широка вдача негоціанта, котрий платив на один-два проценти більше, ніж на чорному ринку, зумовила те, що він за короткий час створив широку клієнтуру, яка постачала коштовності їхній фірмі.

Карла Кремера не цікавили дрібниці: його магазин був своєрідний — тут більше скуповували, ніж продавали. І треба сказати, що скуповували справді цінні речі. Старший продавець Михайло Фостяк любив хвалитись, що він уже пустив з торбою фірму короля чорного ринку Модеста Сливинського і скоро прибере до рук усю торгівлю коштовностями у місті.

— Цей Сливинський нехай бавиться картинками, — підморгував Фостяк у компанії ділків, — поки ми йому це дозволяємо. А спробує сунути свого поганого носа до коштовностей, голову не посоромимось зняти…

Спочатку пан Модест пручався і навіть скаржився Менцелю на нібито незаконні дії фірми Кремера, котра переманює його клієнтів. Але штандартенфюрер запитав у нього іронічно:

— Пан Сливинський був колись на приватній квартирі у губернатора? Не запрошували? А от пан Кремер мало не кожної суботи буває у губернатора. І до нього прихильна сама пані Ірма фон Вайганг… Зрозуміло? То коли зрозуміло, якого біса ви морочите мені голову?

Модест Сливинський згадав давню істину, що проти сили навіть віл не потягне, і змирився. Точніше, поклав собі значно розширити спекуляцію картинами — тут він і досі залишався монополістом.

Карл Кремер не поспішав — обмірковував повідомлення, котре Фостяк сьогодні передасть Богданові. Вчора губернатор у його присутності дзвонив комендантові і наказав посилити охорону військових складів на околиці міста. Виявляється, там зараз сконцентровано величезні запаси пального для літаків, які діють у районі Сталінграда. Крім того, на склади надійшло багато теплого одягу для солдатів та офіцерів і, починаючи з наступного тижня, його вантажитимуть для потреб Східного фронту.

Варто було висадити у повітря склади саме зараз, та як це зробити? Охороняють їх добірні частини есесівців, через колючий дріт пропущено електричний струм. Але ж там пальне для літаків, які скидають бомби на Сталінград! Хоч як важко, а склади треба знищити. В усякому разі, він повинен інформувати товаришів.

Богдан прийшов близько дванадцятої, коли в магазині було повно людей. Карл Кремер поспішав кудись у справах і бачив, як Фостяк, тримаючи під пахвою комісійне пальто, запрошував Стефанишина до примірювальної. Богдан обносився, і хлопці обіцяли підібрати йому щось пристойне — важкувато, щоправда, на такого здорованя, та Фостяк усе може.

Стоячи біля магазину, Карл Кремер бачив, як через кілька хвилин Богдан вийшов, озирнувся і попрямував у бік Люблінського базару. Йшов швидко, поли нового пальта розліталися. Карл зрозумів — Богдан схвильований його повідомленням, і сьогодні, коли не зараз, керівництво організації дізнається про склади.

Люблінський базар — найжвавіший куточок міста. Сніг, перемішаний з багном, утворює суцільне болото, липне до черевиків. Посередині дерев’яні ряди, збоку — “розкладка”. Тут можна купити все, починаючи від бронзових канделябрів і сентиментальних французьких романів та кінчаючи “майже новими” чобітьми.

Одразу за базаром у одно- і двоповерхових будиночках — довгий ряд різноманітних майстерень. Тут ремонт примусів та каструль, шевські, кравецькі, поруч перукарні, “забігайлівки”, де з-під поли завсідникам дають склянку самогону. — Ділки у пошарпаних пальтах і чорних капелюхах, селяни у домотканих свитках, музейні пані у старомодних манто, бруднуваті, з підведеними очима повії…

Богдан купив на базарі кілька німецьких ерзац-сигарет і завернув до майстерні, над якою на величезному фанерному щиті горів неприродним жовтувато-червоним полум’ям примус. У кутку напівтемного приміщення, заваленого відрами, каструлями, копирсався чоловік у засмальцьованому одязі. Коло нього — бабуся з дірявою каструлею.

— Завтра,