Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Приїхали всією родиною — Софія з дітьми була з ним, тому він весь час почувався страшенно незатишно. Що подумають Міла й Лоренцо? Що їхні батьки знову разом? Що смерть nonno[47] стерла всі сварки, всі образи?

Під час польоту він удавав гарний, розслаблений настрій. Те, чого так бракувало, відколи зав’язав із коксом. Ламало, як і раніше, тремтіння не припинялося. Сидів біля Лоренцо, допомагав йому розмальовувати фломастерами, на які й виливав свій гнів.

Тепер він був сам. Нарешті. За вікном його спальні плинула мрія, припорошена золотом і завуальована туманом. У далечіні — куполи й дзвони Флоренції, червоні й рожеві дахи, крихітні вулички, переповнені архітектурними шедеврами. Трохи ближче — схили пагорба, поцятковані мирними палацами, які починали насичуватися сонячним світлом — увечері цей бенкет світла завершиться чарівними медовими або золотими сутінками, залежно від настрою.

Він опустив погляд на парк: тераси з піщанику, басейн без бортів, зело живої огорожі, столітні дерева… Цей краєвид уже досяг вічного ідеалу, квінтесенції Італії. Навіть цербери, які походжали туди-сюди, вочевидь озброєні, відповідали певній національній традиції: мафія, махінації, насильство.

Лоїк знав лише одну людину, яка оточувала себе такими самими карикатурами: свого батька. Не намагався з ним зв’язатися, але Меґґі його попередила. Старий, мабуть, приголомшений. Лоїка насправді не шокувало відкриття: їхні з Софією батьки дружили вже десятки років і навіть тихцем влаштували шлюб своїх дітей. Ці каїди[48] хотіли об'єднати свої сім'ї, як свого часу робили монархи для злиття королівств. Лоїк трохи погарячкував — навіть погрожував батькові пістолетом, — і заспокоївся. Урешті-решт, Предки вчинили так лише для об’єднання своєї вотчини, тобто спадку, який мали залишити своїм нащадкам-невдахам.

Він зняв чорні окуляри, аби ліпше роздивитися парк. Ніколи не здогадався б, що за мурами товчуться папараці — убивство Монтефіорі стало сенсацією тижня. Під кипарисами графиня роздавала накази домашнім, які накривали на стіл — у листопаді тут ще можна було пообідати надворі. Висока, тонка, затиснена в сукні від «Prada», ця жінка нагадувала скульптуру Джакометті. Біля неї почувався так, ніби потрапив у сповідальню. Вона випромінювала похмуре світло й завжди говорила тихо.

Обидві сестри Софії теж були тут — походжали вздовж басейну. Можливо, займалися організацією похорону. Нервові кар'єристки з вищою освітою, вони жили, скорцюрблені над своїми айфонами, впродовж багатьох годин цокали в них своїми пофарбованими в червоне нігтиками. Сестри завжди ненавиділи Лоїка: надто гарний, надто крутий, надто обдовбаний. Але тепер, коли він вільний, можливо, змінять думку…

Найбільше дивувало те, що ніхто не здавався приголомшеним або нажаханим смертю Кондотьєра. Невже його дружина й дочки очікували подібної жорстокості? Чи були стосовно чогось у курсі? Ці запитання відсилали Лоїка до його батька. Важко повірити, що старий ніяк не пов’язаний із цим типовим африканським методом — викрадення серця, канібалізм — нарешті знайшли покусані шматки… Чи не міг він виступати в ролі потенційної жертви, або, навпаки — замовника вбивства? Чому б і ні?

Перед від'їздом набрав номер матері. Впродовж цих останніх місяців Меґґі виявлялася набагато кмітливішою за звичайну домогосподарку, жертву чоловікових утисків, — можливо, насправді була навіть альтер еґо свого чоловіка в його африканських справах. Вдала розгубленість і заприсяглася: по телефону Морван говорив так, що це вселяло надію. Комедія тривала.

Лоїк, зі свого боку, теж мав на думці своє: провести власне розслідування вбивства Монтефіорі. Він не в найліпшій формі, аби збирати факти й відтворювати графік Кондотьєра в його останні дні, але ідеально говорить італійською. Обшукати особистий кабінет торговця брухтом. Визначити його зустрічі. Ідентифікувати конґолезців-курортників у Флоренції — неможливо, щоб «натуральний» італієць або француз, хай навіть професійний убивця, взяв до рук циркулярну пилку. Ось які в нього були плани на наступні дні.

— Ти пам’ятаєш, коли востаннє тут був?

Софія. Не постукала. Він не обернувся, але пригадав ту вечерю, під час якої, цілковито обдовбаний, розвинув таку думку: що вродливіша жінка, то менше вона здатна до роботи. Суща провокація стосовно сестер Софії, які успадкували батькову справу. Софія по інший бік столу посміхалася.

— Ще й як пам’ятаю! Того вечора я побив усі рекорди.

Вона всілася поряд, обличчям до вікна, почала спостерігати за слугами, які натягували накриття від падолисту. Перевдяглася. Легка сукня з темно-синього шовкового мусліну мовби шепотіла від кожного її поруху. Лоїк замилувався профілем жінки. Лінія чола й носа, підкреслена вертикальною лінією чорного волосся. Дуже красиво, але це вже його не обходить.

Від їхньої пристрасті в Нью-Йорку в нього залишилося єдине почуття: плину часу. Секунди для них двох пролітали, мов розмітка траси, коли мчиш на повній швидкості. Саме це відчуття — можливо, навіть не кохання, — сп’янило, одурманило так, що вони втратили контроль. Потрапивши в яму, стали заручниками розбитої бляшанки й мали доста часу, аби зненавидіти одне одного.

— Скільки днів? — раптом запитала вона.

Лоїк, завмерлий і схований за своїми чорними окулярами, здригнувся:

— Про що ти?

— Скільки днів, як ти припинив це?

— Звідки ти знаєш?

— Бачу.

— Двадцять три.

Він очікував, що жінка вибухне сміхом, але вона не відвернула погляду від тераси й вдовольнилася запитанням:

— Тобі щось потрібно?

— Твоєї допомоги точно не треба.

Вона мовчки всміхнулася. Пролунав дзвоник — ним зазвичай кличуть слуг, але Монтефіорі так запрошували всіх до трапези. A tavola![49]

Як хтось, за ким стежать, може простежити за іншим?

Перш ніж узятися до своєї спостережницької місії, Ґаель пошукала в інтернеті інформацію про Катца. І знайшла те, що могло найбільше здивувати: порожнечу. Жодного згадування його імені. Зв’язалася з асоціаціями психоаналітиків: нічого. Із ради Спілки медиків відмовилися надати відповідь. Пошукала з боку медичних факультетів: жодного студента, а тим паче викладача з таким прізвищем…

Після тієї вечері він висадив її з таксі перед