Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
— Я працювала на Верховенів, — нарешті відповіла вона французькою, майже без акценту. — Іменита сім'я в Лонтано. Батько керував Гірничовидобувною спілкою, він був головний у місті.
— Чим ви займалися в них?
— Хатнім господарством, звичайно. Але й не тільки цим… Керувала кухнею, виконувала домашні завдання з дітьми…
— Тому… Власне, ваша французька ідеальна.
Вона засміялася з ледь відчутною кокетливою ноткою:
— Я дочка «розвинених».
— Що це значить?
— Бельгійці знайшли для нас це слово. Так у них називалася ланка, якої бракує між мавпою, тобто африканцем, і цивілізованою істотою, білим. Розвинений — це означало мунделе-ндомбе: білий із чорною шкірою. Ми вміли читати й писати французькою, їли виделкою, спали на постелі. Це давало нам право купувати червоне вино! Мобуту все це знищив. Більше не можна наслідувати мзунґу…
Ерван запитав про вбивства.
— Першою була дочка де Бо, тоді мала Корнет, потім іще Маґда де Момпер і Мартіна Дюваль. Коли вбили Моніку… Верховен збожеволів. Він усе повторював: «їх усіх треба підсмажити!».
— А вас? Він не відносив вас до цієї категорії?
— Ні. Мзунгу завжди захищає тих, хто працює в його домі. Так наче ми вже були не чорні…
— Ці сім’ї приїхали з Нижнього Конґо, як і вбивця.
Вона шанобливо кивнула: приїжджий знає свою справу.
— Вони визнали магію йомбе. Прокляття переслідувало їх до самої Катанґи. Людину-цвяха прислали духи!
Ерван кинув погляд на Сальво, який жадібно ловив кожне слово. Нагадував дитину, якій розповідають на ніч казку про відьом.
— Ви маєте на увазі, що Білі Будівельники вірили в духів?
— Вони провели в Майомбе не один рік: хіба інакше можна було вижити?
Ерван заховав цю інформацію десь у куточку свідомості.
— Кажуть, що вони припустилися помилки, ви знаєте, якої?
— Про такі речі не говорять.
— Серія вбивств була покаранням?
— Якщо й так, то несправедливим: їхні дочки ні в чому не винні.
Чудова нагода повернутися до «Саламандр». Муна повторила вже відоме йому, аж поки нарешті запропонувала дещо неочікуване: світлини жертв.
— Я обожнювала фотографію.
Вона кинула в пітьму якийсь наказ. Кілька секунд панувала тиша. Ерванові подали вже нову чашку чаю — ще міцнішого й такого само солодкого.
Принесли світлини.
— «Саламандри»! — мовила Муна з трішки кумедною гордовитою інтонацією.
Це було фото групи — не лише музикантки, а й цілий десяток молодих жінок, дивовижно подібних між собою. Біляві й руді, всі худорляві, деякі навіть сухоребрі, в африканських туніках, індійських блузах, міні-спідницях, обвішані тонною прикрас у стилі етно.
Муна відібрала інші світлини й показала французові: Анн де Во, Сильвія Корнет, Маґда де Момпер, Моніка Верховен крупним планом… Усі з блідими й сухими обличчями, поцяткованими ластовинням. Риси витончені, але подекуди майже суворі. Кістки випинаються під шкірою, подібною до пергаменту.
— Вони такі схожі між собою… неймовірно.
Муна засміялася, прикриваючи рота хустинкою:
— Це тому, що вони сестри.
— Що?
— Ну, чи майже сестри… Білі Будівельники уникали будь-яких змішувань із місцевим населенням і навіть із європейцями інших національностей. Не одне покоління цього клану було поєднане кревною спорідненістю. Вони одружували двоюрідних братів і сестер, іноді навіть рідних, і постійно ходили чутки про інцест…
Ерван розглядав фотографії, уявляв собі тих, кого на них не було: авторитарних батьків, які ревнували свою збіднілу кров, відсторонених матерів, анемічних, виснажених королев-маток. Ці колонізатори по-своєму відтворювали прокляті роди Стародавнього Єгипту й Риму, які гнили в безумі чи ниділи від генетичних хвороб, спричинених ендогамією.
Раптом він помітив фото, від якого тьохнуло в серці: пара на тлі призахідного сонця. Чоловік, високий, м’язистий, мав зачіску «афро» а-ля «Jackson Five». Ґреґуар Морван на піку своєї молодості. На цьому знімку він радше нагадував аніматора «Club Mediterranee»,[43] ніж нишпорку, який узяв слід серійного вбивці. Але по-справжньому його приголомшила друга людина: струнка молода жінка, чия врода текла між чоловічих рук струменем світлого піску. Меґґі. У ній одній сконцентрувалася бліда краса решти дівчат. «Вона була найвродливіша…», — сказала тоді Філе.
— Ви пригадуєте Меґґі де Крефт? — запитав Ерван захриплим голосом.
— Вона керувала гуртом. Усі сходилися до нас, аби влаштовувати свої «sit-in»,[44] як вони казали, — жінка засміялася від згадки про ті дитячі витівки. — Я готувала їм мікате, бананові пундики…
Як і Філе де Момпер, Муна немовби лише тепер раптом усвідомила очевидне:
— Ви сказали, ваше прізвище Морван?
— Так. Як у Ґреґуара Морвана, мого батька.
Уперше з обличчя старої зникла її блаженна посмішка. Очі на кварцовому обличчі засяяли дужче.
— Ґреґуар Морван… Герой Лонтано. Ви дуже схожі на нього.
Жодного бажання знову слухати хвалу Старому.
— А Катрін Фонтана? Це ім’я вам знайоме?
— Ні. Хто це?
Зміна курсу.
— Певно, всі ці дівчата вживали наркотики.
— Це було модно. Вони діставали те все з іншого берега річки, від чорних. Сен-Поль, Лагуна, Джамбо, Coco… Я казала їм… я їх застерігала…
— Як вони туди діставалися?
— Велосипедом, поромом. Убитих завжди знаходили на тому березі. Біля малюнка.
Ерван здригнувся:
— Якого малюнка?
Муна підняла голову й пошукала поглядом Сальво. Ерван зробив те саме й помітив, що чорний зник. Час від’їжджати.
Він нахилився до жінки. Від неї пахло сумішшю спецій і ладану.
— Убивця креслив
