Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Жодного слова про це під час процесу!

— Ви маєте на увазі схему атомарної будови?

— Напевно… Я ж на цьому не знаюся. Інколи схеми змивав дощ, але кілька разів, мені казали, їх ще було видно. Поліцейські фотографували їх.

Де були ті знімки? Ервана здолала мігрень: неначе пил, який літав у повітрі, просотався в мозок. Пахощі, запинала, білі очі… Він приїхав заради Катрін Фонтана — окремого вбивства, — а зіткнувся з новими деталями, що стосувалися Людини-цвяха.

— Що це була за руда?

— Дайте мені спокій… Я стомилася…

Він схопив її за зап’ястя. Інші жінки скочили на рівні, приголомшені цим знаком насильства. «Вони опромінені», — згадалися слова Сальво.

— Що за руда? — повторив Ерван і відпустив її руку.

— Схему вивчали геологи… Вони так і не дізналися…

Кроки за спиною: Сальво повернувся:

— Треба йти. Попереду дорога.

Ерван важко підвівся. Його мозок ніби підсмажували на розжареній пательні.

— Я можу залишити собі кілька світлин?

Джованні Монтефіорі вбили.

І він дізнався про це лише тепер. Майже за добу після злочину. От лайно. Меґґі вдалося зв’язатися з ним телефоном на світанку. Обставини вбивства не потребували коментарів: розрізаний тулуб, вирване серце. Як у Нсеко. Як і в нього за якийсь час…

Як можна залишатися таким безтурботним? За два місяці не виказав жодного зацікавлення смертю свого директора в Лубумбаші, відніс це вбивство до широкої категорії «негритянських справ». Сплата за старими рахунками, племінні чвари, зрада, корупція, ритуальні жертвоприношення, любовна пристрасть — чому б і ні, скільки він бачив такого в Конґо… Але в жодному разі не хотів допускати щонайменшого зв’язку з «Coltano».

А зв’язок цей доведено в найжорстокіший спосіб із усіх можливих — циркулярною пилкою.

Дев’ята ранку. Із цією загрозою, що звалилася на голову, Морван майже забув про іншу, набагато ближчу: май-май. Ці паскуди не забаряться. Залежно від ситуації доведеться або грати дипломата, або організовувати серйозну баталію.

Він рефлективно озирнувся круг себе долиною. Кут огляду — сто вісімдесят градусів. Переломлені промені розмили лінію обрію, плато розчинялися в розжареному повітрі. Нікого. Він натягнув на скроні панаму — тропічний варіант головного убору морських котиків[45] — і знову поринув у власні думки.

Із двома вбивствами, одним у Лубумбаші, іншим у Флоренції, ситуація раптово перейшла з розряду локальних злочинів до категорії фінансової змови. Щодо мотиву сумнівів немає: захоплення влади в «Coltano».

Однак ця бляшанка не варта таких зусиль. Хіба що зловмисник дізнався про нові родовища…

Отже, йому наступали на п’яти. Щойно все буде залагоджено, йому теж розпорють черево, як іншим. Він тихо крекнув і пришвидшив крок. Це золоте дно — лише для своїх. Ніхто не зашкодить його дітям. Ця думка, мов рикошетом поцілила в іншу: про його клан, залишений у Парижі без захисту. Чи накинуться чорні на його близьких, аби натиснути на нього? Поки що цього не сталося…

Морван стрепенувся. Навіть не виділив хвилинки на скорботу. Вони з Монтефіорі не були друзями в звичному сенсі. Компаньйони, партнери, іноді навіть суперники. Але замість прихильності один до одного відчували повагу: взаємні побоювання зовні виявлялись у стриманості. Сорок років спільних справ — це не абищо. Він сумуватиме за їхньою пастою con le sarde[46] у Флоренції. Із ким тепер обговорювати все, що накипіло в душі? Із ким по-товариському помовчати? Коли обоє прожили як негідники, балаканина зайва…

Повий тунель крізь ліс — ідеальний для засідки. Лихе передчуття. Він зараз далеко від своїх земель (офіційні копальні «Coltano» розташовані південніше, між Колвезі та Фунґуруме), не знає місцевих ватажків. Єдиний козир — він білий: усяк чорний знає, що зачіпати мзунґу небезпечно. Найліпший спосіб привернення уваги міжнародної спільноти. А в часи війни спокій цінується особливо.

Вони заглибилися в прорубаний прохід. Тут розливався той самий солодкавий запах сирого м’яса — ніби на місці злочину. У цій переплутаній гущавині гнилі випари притлумлювали всі відчуття. Те саме зачарування, той самий наркотичний ефект…

Він озирнувся: усі йшли за ним. Мішель походжав уздовж вервечки, роздавав накази й удари шомполом.

Солдати з незарядженими рушницями замикали колону. Час роздати їм набої? Навіть зі своєї чільної позиції Морван відчував їхню знервованість, занепокоєння — чорні ненавиділи ліс.

Коли обернувся, перед ним стояли май-май.

Вояки обеззброїли загін без жодного пострілу. Також не хотіли, аби про них дізналися. У цій місцевості тинялися й інші угруповання. Морван і пальцем не поворухнув — нападники не помітили пістолета, закладеного ззаду за ремінь, але й мови не було про те, щоб ним скористатися. Без жодного слова май-май жестом покликали їх за собою на галявину, оточену ліанами й папороттю. Четверо бійців обступи їх, двоє інших пильнували ззаду. Ті хлопці смерділи смертю.

Попри свої вірування, вони були готові будь-якої миті померти. Один день життя — ось що залишалося незмінним трофеєм. Один вояк у червоному береті, з почепленим на шию мавпячим черепом, підійшов до Морвана — білий вочевидь був головним.

— Усе гаразд, патроне?

— Усе гаразд.

— Куди ж ви оце йдете?

— На мої землі.

Велет розреготався. Інші не поворухнулися: не розуміли французької. Морван роздивився їх за кілька секунд. Більшість мали патронташі на манір мексиканських бандитів, деякі скотчем приліпили мачете до магазина рушниці. Один малий носив стрічку з набоями, пов’язану довкола голови, якийсь колос мав дреди з вплетеними мушлями каурі. У всіх були амулети: курячі лапки, бубонці, пір’їни… Якщо придивитися, можна було помітити й людські вуха чи висушені долоні, прикріплені до поясів. Жодної системи в одязі, ані сліду однострою. Єдина подібність: фірмовий «Калашников».

Май-май були не просто небезпечні, вони були божевільні. Морван бачив, як деякі з них підривалися на міні, горлаючи, аби захиститися від неї: «Май