Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
У його герметичній валізці задзвонив телефон. Морван трохи здивувався, що він досі працює. Відчинив валізку: син.
— Ти де? — запитав швидко, не залишаючи Ерванові часу, щоб заговорити.
— Кайомбо. Скоро знову в дорогу. Завтра буду в Анкоро.
— Хай щастить.
Запитав він суто про людське око: Ерванів «Іридіум» мав супутниковий маячок, тож батько відстежував його переміщення в режимі реального часу.
— Що далі я просуваюся, — різко відрубав малий, — то більше дізнаюся. Ти забув розповісти мені купу всього.
— Не починай.
— Я вже почав. Що це за історія зі схемами, накресленими вбивцею на землі?
— Дурня. Фарабо був навіжений. Якщо застрягатимеш на кожній дрібниці, то…
— Не думаю, що це дрібниця. Людина-цвях залишав підказки. Її жертви були не просто мінконді. Це її засоби для передавання повідомлень.
— Адресованих кому?
— Білим Будівельникам, їхнім батькам. Ці чоловіки скоїли таке, за що Фарабо мстився, і…
— У котре захоплююся твоєю балакучістю. Це ти з висоти сорока років пояснюватимеш мені, що я чогось не догледів?
— Не думаю, що ти чогось не догледів: у цьому й проблема. Я радше вважаю, що…
Гуркіт грому струснув землю й заглушив останні його слова.
— Щось сталося, — вів далі Ерван, — я впевнений. І ти точно знаєш, що то було. Чому ці сім’ї прокляті?
— Чекай-но: хто наплів тобі такої маячні?
— Спершу мій гід, потім Муна, жінка, яка довго працювала у Верховенів.
Ґреґуар невиразно пригадував служницю, навчену гарних манер. Наполовину чорна, наполовину біла, покірлива на сто відсотків. Попри його молитви, мертві не всі мешканці Лонтано. Скільки їх ще відкопає його син?
— Що накоїли ті бельгійці? — заволав Ерван, намагаючись перекричати грозу й перешкоди в ефірі.
— Наприкінці XIX століття саме вони побудували залізницю та…
— Розкажи мені, чим вони завинили.
Морван зітхнув. Це надто застаріла частина історії: все одно, що кинути синові кістку.
— Тобі, певно, розповідали, що будівництво було найкривавішою подією того століття, що трупи робітників змішували зі сплавом, з якого виготовляли рейки, що заповнювач складався з перемелених людських кісток.
— Авжеж, щось таке.
— Дурниці. Проте одне вбивство бельгійці тоді таки скоїли. Проти прокладання залізниці повстав якийсь чаклун йомбе. Будівництво відбувалося на його території. Ворожбит ліг на дорозі й більше не поворухнувся. Кидався прокльонами, насилав вроки на робітників: нічого не можна було вдіяти. Бельгійці підірвали пагорб у нього над головою і поховали його живцем. Бульдозери все прибрали.
— Це і є їхній перший злочин?
— Були, певно, й інші. Але поховати живцем знахаря в Нижньому Конґо — погана ідея.
— Мені, власне, сказали, що білі боялися магії йомбе.
— Це правда, але вони вважали себе найсильнішими. У цих сімей було дуже особливе уявлення про інтеграцію. Якби вони мали на те повноваження, то ввели б апартеїд, як у Південній Африці.
— Мені також розповідали про інцест.
Морван вибухнув реготом:
— Я впевнений, що ти бачив фото «Саламандр». Справді, впадає в око: ці дівчата були однієї крові. Коли я зустрів твою матір, вона вже страждала від гіпертиреозу, спадкової хвороби, її брат був божевільним, а сестра помирала від розсіяного склерозу. Ось прокляття Білих Будівельників: ланцюгова реакція зіпсутих генів, які вони передавали від покоління до покоління. Добре, що я влив хоч трохи свіжої крові у ці сцяки!
Грім поближчав. Він відчував, як вібрує земля під ногами. Син мовчав. Морван навіть не був упевнений, що той вловив загальну ідею його висловлювання. А, це не так важливо.
— Урешті-решт, Білих Будівельників вигнали з Нижнього Конґо в шістдесятих, — заговорив Ерван за кілька секунд. — Що там сталося насправді?
Морван щось пробурчав собі під ніс, але, зрештою, про це він також міг розповісти:
— Ще одне вбивство. Одна з їхніх дружин спала з чорним. Це їх вибісило. Вони здерли з нього шкіру живцем, а тоді пропустили крізь машину для подрібнення цегли.
— Хто саме це зробив?
— Невідомо. Але де Крефт мали таку можливість.
— Ти маєш на увазі…
— Твоїх дідуся й бабусю. А після цього хтось іще дивується, що я розірвав стосунки з ними.
Ерван не зреагував, чи потріскування перешкод заглушило його.
— Ця справа дійшла до вух Мобуту, — вів далі Морван. — У Північній Катанзі щойно виявили родовища: винних відіслали туди. Інакше їх силоміць викинули б із країни. Білі Будівельники почали все з нуля й побудували Лонтано. То були мерзотники, але сповнені запалу. Ліпших гірників не знайшлося б у всьому Заїрі.
Ще за кілька секунд голос Ервана набрав сили:
— Чим можуть бути пов’язані ці вбивства й схеми, які Людина-цвях креслила там, де залишав трупи?
Морван здригнувся. Без сумніву, син рано чи пізно про це дізнався б.
— Звідки я знаю? — спробував він ухилитися від відповіді.
Ерван недобре розсміявся:
— Годі видрючуватися, татку. За більш ніж сорок років я по вуха наковтався твоєї одержимості, твого натиску, твого завзяття. Ти ніколи не кидав справи, не докопавшись до найменшої дрібниці. Розкажи — й заощадиш мій час.
— Думай, що хочеш. Завтра сідаєш на баржу?
Відповіді не почув: небо розпоров пекельний тріск.
— Стережися, — додав він. — Ходять чутки про постачання зброї. Якщо це правда, бздітиме саме там, де ти зараз.
— Я мушу продовжити розслідування.
— Ти справді такий дурний, що триндець.
Він розлючено натиснув кнопку. Наступної миті вдарила злива. Рясна, подібна до теплуватого, прозорого бомбардування. Морван поквапився до свого невеличкого намету й заліз у нього навкарачки. Прив’язав намет до дерева, аби його не знесло вітром чи потоком болота. Застібнув блискавку на двошаровій завісі й ляпнувся на землю.
Ото