Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Вона зробила ще ковток чаю — вже холодного.

— Мені більше подобалося, коли ми говорили про вас, — напружилася вона.

— Ми говоримо про нас. Я не мушу більше бути ні вашим психологом, ані одним із чоловіків, тобто сексуальною жертвою. Я просто буду вашим другом, ось і все.

Жінка відчула, що очі наповнилися слізьми. Не розуміла намірів Катца, але його доброзичливість викликала огиду. З усіх почуттів, які вона могла збудити, найгіршим вважала би жалощі.

— Перепрошую.

Ґаель вибігла до вбиральні, аби виплакатися як слід. Чорт, лайно, паскудство… За кого він себе має? Цілий рік мордував її своїм мовчанням, а тепер ось говорить як священик.

Коли стала перед дзеркалом над раковиною, відчула, що вже опанувала себе. Глянула на себе в цьому червонясто-коричневому інтер’єрі (та сама нотка Балі): маленька, спустошена, на межі. «Вечеря просто жахлива, — подумала вона. — Повний провал. Жодного бажання зривати з себе колготки». Забула сумочку: не зможе поправити макіяж. Поплескати водичкою на чоло, пощипати щічки — й можна повертатися… Піднімаючись сходами, передумала. Потрібно дати йому шанс. Уперше чоловік подає руку замість чогось іншого.

Вона перетнула залу, ніби вийшла на театральну сцену, розрівнюючи долонями свою маленьку чорну сукню.

За кілька метрів від столика зупинилася, приголомшена. Ховаючись у тінь від столу, Ерік Катц порпався в її сумочці.

На той час, коли жінка зробила ще крок до столика, він уже помітив її, посміхнувся. Сумочка лежала на місці, на вільному стільці. Можна було подумати, що їй здалося, але ж ні. Що він шукав? Яка справжня мета цієї вечері?

Ґаель сіла й знову стала собою — тобто до неї повернулися колишні гнів і презирство. Й досі посміхалася, навіть здавалася щирою: цю роль знала краще. Катц говорив, а вона відповідала, дотепно й жваво. Все на автопілоті, й більше ніщо за цим столиком її не цікавило.

Скрижаніла до мозку кісток, постановила: провести його стежкою бажань і вирвати секрет.

Цей чоловік чогось дошукувався — вона дізнається, чого саме.

«Turned a whiter shade of pale…»

Лонтано, 1970. У святковій залі Променистого містечка лунали акорди «Procol Harum», тимчасом як довкола готелю мовчазно плакав ліс.

Морван досі пригадував гармонійне продовження пісні («Канон» Пахельбеля) і хрипкий тембр органа «Hammond». Голос любові й смерті. На майданчику синхронно кружляли кілька пар, одурманених цим хрипким диханням церкви в ритмі диско.

Меґґі в коротесеньких шортах і білих чоботях шепотіла йому на вухо, що навіть у таку спеку мусить носити колготки, бо ця сволота, москіти кусаються навіть крізь них… Її дзвінкий сміх і хрипкий голос. Він ледь відхилявся, аби помилуватися веснянками, що нагадували вітамінний порошок, який давали йому в сиротинці — один із нечисленних приємних спогадів про дитинство.

А тепер цей порошок так близько від губів. Його вітамін на все життя…

На тлі шепотіння Меґґі він вловлював слова пісні: жінка з примарним обличчям, стеля, що злітає, мірошник розповідає свою історію, чоловік плине серед гральних карт… Дослухаючись до слів, Морван думав про власну долю: в пісні переповідали і його історію, історію чоловіка, переслідуваного мертвотно-блідою жінкою, однією з тих істот-привидів, якими повняться вірші Верлена. Що йому пророкувала ця музика? Він ніколи не втече від прокляття, й бліда дівчина завжди його знаходитиме.

І справді, того вечора вона з’явилася на порозі бальної зали.

Її силует чітко вимальовувався проти світла. Вона стояла спиною до неонових вогнів на краю танцмайданчика. Морван перестав дихати. Час зупинився. Сміху Меґґі, як і закинутого в незвідані краї нецікавого минулого, більше не існувало.

Його сьогодення стояло за кілька метрів від нього.

Меґґі простежила погляд Ґреґуара й теж помітила новоприбулу. Вона здавалася здивованою, розгубленою і вже переможеною. Напад відбувся без її відома, сто років чи всього секунду тому, але все було вирішено, поки орган із «А Whiter Shade of Pale» грав свій реквієм.

Морван відпустив Меґґі й повернувся до іншої. Низенька й надто худа дівчина. Обличчя ромбоподібне, з гостро окресленими щелепами, що не надто гармоніювали з пухкими губами. Її витончену постать, мов камею, огортала ніжність. У Лонтано була мода на довге пряме волосся — Каті Фонтана постриглася коротко. «Саламандри» вважали нормальними лише рудих і білявих — вона виявилася шатенкою.

— Ти її знаєш? — запитала Меґґі, й далі намагаючись здаватися веселою.

Морван важко ковтнув, пробурмотів вибачення й залишив її зі словами:

— Усе життя…

Раптом піднялася запона:

— Патроне, ходи сюди.

Він підвівся з матраца — заховався був у наметі, аби швидше здолати демонів, розбуджених сином.

— Що сталося?

— Ходи-но.

Морван побачив, що солдати з носіями налякано з’юрмилися довкола вогню.

— Вони чули якісь звуки, дядьку.

— На що схожі звуки?

— Незрозумілі.

Він прислухався. Нічого особливого. Не думав, що це тварина — війна розігнала великих хижаків. Радше то ополченці. «Ті навіжені чекають на тебе…», — жартував Жако. Тепер, коли Ґреґуар завалив того малого, всім відоме місце його перебування.

— Що робити, патроне?

— Лягаймо спати. Цієї ночі вони нічого не зроблять.

— Ти впевнений, патроне? Бо…

— Спіть. Завтра побачимо.

Кущ зник. У цій зоні Морван припускав присутність май-май, традиційних конґолезьких воїнів. Утім, складно знайти істот, забобонніших за тих засранців. Вони ніколи б не напали вночі: ніч — то царство духів.

Не відразу повернувся до свого намету, а кілька хвилин постояв: насичувався пітьмою, ловив її різкі подихи. Вже забув про загрозу — цю малу данину сплачує кожен охочий по-справжньому проникнути під шкіру Африки. Ні, він знову міркував про єдину небезпеку, якої остерігався: про те, що може виявити його