Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

Ерван читав про ці епізоди в зведених звітах. Немає сенсу ні розводитися на таку тему, ні повертатися до останньої жертви маніяка — двадцятирічної черниці.

— А його арешт?

— Святкували кілька днів і ночей. Місто було звільнене. Ґреґуар став нашим героєм! Якби він забажав балотуватися на мера Лонтано, його без роздумів обрали б.

— Що ж було далі з Меґґі?

— Вона так і не повернулася. Ґреґуар поїхав до неї в Кісанґані. Вона завагітніла і…

Філе замовкла. Крики птахів, шелестіння трав мовби миттю поголоснішали. Жінка щойно усвідомила, що дитиною, на яку тоді чекала Меґґі, був Ерван.

Він підвівся, аби зупинити можливі запитання. Продовження історії він знав — це було його власне дитинство. У голові гуло: надто спекотно, забагато слів, забагато несподіванок. Відчував, що більше витримати не зможе.

— У вас часом не збереглося вирізок із преси тих часів? — поцікавився на завершення.

— Ні. Це важкі спогади.

— Я шукав слідів ваших сімей у Лубумбаші, нічого не знайшов. Ви після тих подій залишили Лонтано?

— Це Лонтано покинуло нас. У вісімдесятих копальні виснажилися. Трохи згодом почалися грабежі. Солдати Мобуту, яким не платили вже сто років, скористалися іншими джерелами. Останні білі втекли. Хтось деінде в Африці, хтось у Бельгії…

— А ви залишилися.

— Це моя країна. Тут я навчалася, зробила кар’єру.

— У якій галузі?

— У Катанзі галузь єдина: копальні. Промислова інженерія, екскаватори, методи видобування. Я оселилася в Колвезі, а потім тут, серед поглиначів міді…

Останнє запитання — як то мовиться, на коня:

— Ви не вийшли заміж? Не мали дітей?

— Ліпше здохнути. Тут немає майбутнього для наступних поколінь.

— Для білих, чи для чорних?

— Ні для кого.

Коли внизу заманячіло Кабве, уже запала ніч.

Літак — «Cessna 182», що вже на ладан дихав, — щойно вимкнув сигнальні фари. Усередині стояло лише двоє крісел — Ерван сів просто позад них на підлогу. Салон від усього звільнили, певно, щоби перевозити більше руди, але нині він залишився порожнім. Що ж тоді постачає Сальво? Чи все навпаки — він збирався забрати вантаж? Узяв лише кілька клунків, перев’язаних пасками для перенесення, й ті клунки здавалися картонними.

— Ні в ЗСДРК, ні в руандських повстанців немає ракет земля-повітря, — прокричав Жовта Майка впівоберта, — але варто стерегтися! Кажуть, тутсі отримали зброю…

Літак спікірував у темряву. Усе було таким ірреальним, що Ерван навіть не боявся. Радше відчував, що ніби переходить у паралельний вимір. Раптом в ілюмінаторі помітив подвійну лінію вогнів, що тремтіли в пітьмі. Це більше нагадувало рештки врожаю на випаленій ділянці, ніж посадкову смугу.

На висоті п’ятдесяти метрів «Cessna» знов увімкнув фари. Попри всі очікування, сісти вдалося без проблем. На високій швидкості вибої не відчувалися, й пілотові вдавалося сяк-так зберігати рівновагу. Ерван гадки не мав, де вони. Мав єдиний прилад для орієнтації — годинник: кілька хвилин по шостій вечора.

— Ласкаво просимо до Кабве, патроне.

Ерван ні на що не сподівався, й зовні на нього, власне, ніщо не чекало. Цілковита темрява, важка, липка атмосфера, неначе мокре пальто. Було видно лише консервні бляшанки з запаленим бензином, які позначали межі посадкового майданчика. Запах пального змішувався із випарами вогкої землі, лоскотав ніздрі. Мурини, розчинені в пітьмі, розглядали їх виряченими очима.

— Ночуємо… тут? — занепокоївся Ерван.

— Ні, в машині, яка повезе нас до Анкоро. Якщо виїдемо зараз, прибудемо завтра вдень. Якраз вчасно, аби встигнути на баржі.

— О котрій?

— Отакої! Хоч би ті баржі там взагалі були! — Сальво заговорив діловим тоном: — Тисяча євро, шефе.

— За кілька кілометрів?

— Можеш пройти їх пішки.

Ерван розстібнув свій пояс.

— Де тачка?

— У кінці доріжки, — відповів чорний, ховаючи гроші в кишеню, — не бійся.

«Cessna» вже летів назад. Поки віддалявся гуркіт мотора, потріскування й шурхотіння ночі немовби наближалися. Сальво залишалося тільки перерізати йому горло й забрати кеш. Ерван інстинктивно ковзнув рукою до рюкзака, намацав там свій 9-міліметровий і запхав його ззаду за ремінь.

Вони крокували коридором із гілля. Баньямуленґе йшов попереду, присвічував собі ліхтариком і тримав під пахвою один зі своїх клунків, Ерван — за ним. Замикали колону обшарпані примари, які несли решту вантажу.

Невдовзі в снопі світла з’явилася обляпана болотом біла «Тойота». Ні будинку, ані найменшої ознаки життя навколо. На них чекав лише водій у шортах, із сигаретою в зубах. Справжнє диво, що коштувало тієї тисячі евро.

— Останні приготування — і вирушаємо.

Ерван присів на пеньок, побоюючись знайти там павука чи змію, але натомість на нього напала втома. Отупів від денної спеки, струсів у польоті, безпросвітної німоти, яка тепер їх обступила. Усе, що в нього залишалося до цього вечора, — заощадження, та й ті танули на очах. Плюс цілковито невідоме власне майбутнє й щеміння у животі, який погрожував проносом.

Утім, щось він таки мав: розповіді Філе де Момпер. Він уже намагався впорядкувати їх, аби склепати нову теорію. Ні, ще зарано. Натомість не завадив би один дзвінок батькові. Ерван покопирсався в наплічнику й дістав звідти «Іридіум». Після кількох безплідних спроб почувся сигнал виклику. За дві секунди там підняли слухавку.

— Це я, — повідомив Ерван тоном тріумфатора. — Сиджу в околицях Кабве.

Падре захоплено свиснув, але нічого не запитав. Він по-своєму поважав синові зусилля. Було щось сюрреалістичне в цій розмові крізь ніч між двома точками савани.

— Привіт тобі від Філе де Момпер, — Ерван відразу перейшов у напад.

Морван не виказав жодного подиву: здогадувався, що може виявити його син і з ким він поспілкується перш за все.

— У неї все гаразд?

— Вона здалася мені… пошарпаною.

— Африка, юначе! Що вона тобі розповіла?