Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Вони тут живуть?

— Лише молодша сестра Маґди, Філе.

— Скільки їй було років на момент тих подій?

— Не знаю: мабуть, десять-дванадцять. Ти йдеш, чи ні?

— Звичайно!

Сальво зупинився й перегородив йому прохід:

— П’ятсот доларів.

Ерван дав йому двісті, навіть не намагаючись торгуватися. Це вперше він вів платне розслідування і з такими темпами мав невдовзі збанкрутувати.

Зі сліпучого світла надворі вони увійшли просто в пітьму. Спершу Ерван нічого не бачив, далі очі потроху звикли. У величезній кімнаті на них ніби вже чекала жінка. Вона спиралася на мітлу: висока, чорна… Здавалося, її долала незрозуміла млость. На фартусі криваві плями — просто латерит.[40]

Сальво звернувся до неї мовою суахілі, авторитарним, майже образливим тоном. І оком не змигнувши, служниця кволо махнула рукою в бік подвійних дверей у себе за спиною. Двері вели надвір. Скидалося на те, що будинок — щось подібне до коридору в гущі зела. Перетинаючи вітальню, Ерван у напівтемряві помітив підголівники, тонко вирізьблені маски, дуже низькі крісла. Суто африканський стиль, усе пошарпане й запилюжене.

Вони вийшли в сад. На порожньому газоні під масивним деревом стояв стіл зі стільцями з фарбованого заліза. У дальньому кінці садка росли водяні гіацинти, очерети монструозних розмірів. Рослини тут неначе підживлювалися загадковим наркотиком.

Ерван не відразу помітив жінку, яка сиділа на гойдалці поруч зі столом і стільцями: чорні окуляри, бубу кольору індиґо, прикрите хусткою волосся. Зірка шістдесятих.

Вони наблизилися. Філе де Момпер не мала віку, радше зупинилася на межі. Безвідносно до справжньої смерті вона, здавалося, належала до статичного світу мавзолеїв і мумій. Молодшій сестрі Маґди не могло бути й сімдесяти років, але з вигляду вона мовби пережила кілька століть. Жінка стиха погойдувалася в ритмі легкого порипування, негнучка, мов язичок дзвона. Матерія, з якої пошили бубу, — бомбазин, — лише підкреслював цю урочистість. Темна шорстка тканина, відтінена золотими нитками, огортала її мов саван.

Ерван назвався і без будь-яких особливих преамбул розповів про мету візиту. Людина-цвях. Лонтано. Ґреґуар Морван, його батько…

— Ви дуже на нього схожі.

Ця ремарка здивувала його: в ті часи Філе була дівчиськом.

— Ви пам’ятаєте його?

— Він був дуже близький з нами. Лимонаду?

То Старий підтримував стосунки з сім’єю однієї з жертв. Ерван дивився, як жінка наповнює склянки, й подумки готувався до інших несподіванок. Випили мовчки. Перший по-справжньому крижаний напій після його прибуття в ДРК.

Урешті-решт він наблизився до Філе — вони сіли на садові стільці навпроти гойдалки — й заговорив:

— Він приходив до вас у зв’язку з розслідуванням?

— Спершу, гадаю, так, потім із дружніх почуттів. Він дуже любив «Саламандр».

Ця назва щось невиразно нагадувала. Ерван відчув стурбований погляд Філе з-за темних скелець: він нічого не знав. Вона ж, навпаки, здавалося, схильна була до того, щоб його поінформувати.

— Моя старша сестра, як і Анн де Во, Сильвія Корнет та Моніка Верховен належали до «Саламандр». Винятково жіночий рок-гурт. Зірки Лонтано… Щосуботи вони грали в Променистому містечку.

У Філе де Момпер залишився дитячий голос. Це було ще більш моторошно, бо зараз вона переповідала спогади про свої підліткові роки.

— Променисте містечко, — Ерван дістав записника, — що це таке?

— Ґранд-готель Лонтано. Саме там відбувалися концерти, бали, бенкети. Мій батько охрестив так цю будівлю на честь роботи Ле Корбюзьє[41] в Марселі. Він обожнював цього архітектора.

Знову його сон. Він був упевнений, що «бачив» цей готель уві сні.

— Мені не дозволяли піти послухати їх, — вела далі Філе, — але я все одно побувала на одному чи двох концертах. Меґґі мала справді блюзовий голос.

— Хто? — здригнувся Ерван.

— Меґґі де Крефт. Вокалістка гурту.

Дівоче прізвище його матері. Як він переконався, його власне коріння в Лонтано. Відтворити всю цю історію від початку.

— Ви пригадуєте, коли Ґреґуар з’явився у вашому житті?

— Точно — ні. Мені було дванадцять. Уся моя сім’я була в жалобі…

Ерван пам’ятав дати: Морван прибув до Катанґи в травні сімдесятого, за два місяці після вбивства Маґди.

— Мати хотіла поїхати, але батько вагався: Лонтано було його творінням. Якщо місто має загинути, казав він, доведеться померти разом із ним, як капітану з кораблем, що тоне. Я ж особливо яскраво пригадую, що життя зупинилося. Я більше не ходила до школи. Мені навіть не дозволяли виходити з дому. Місто охопили вогонь і кров.

Своїм голоском персонажа мультика Філе почала описувати жахіття тих кривавих років. Ерван записував — мокрі від поту пальці прилипали до сторінок. Сальво всівся під парасолею — можливо, спав…

— Ваш батько… власне, він погоджувався із… заходами, яких вживали проти чорних?

Ерван висловлювався обачно, не знаючи, за кого грала Філе.

— Він сам керував тими операціями. Можна сказати, він їх добряче розгромив, тих негрів… У той час усі були переконані, що вбивця — чаклун йомбе. Батько зі своїми людьми цькував іммігрантів із Нижнього Конґо. Але вони досить швидко заспокоїлися…

— Чому?

— Йомбе — мисливці. Вони об’єдналися в міліційні загони й накинулися на білих із собаками й сітками. Атмосфера була… наелектризована. Жертви з обох боків.

Ерван повернувся до факту, який не в’язався з рештою:

— Ви кажете, що Ґреґуару подобалися «Саламандри», але коли він приїхав, група вже розпалася, хіба ні?

— Ні. Це може здатися дивним, але Меґґі казала, що не можна дозволяти залякати себе, що вони мусять і далі грати на знак пам’яті про зниклих. Вона знайшла інших виконавиць. А ще створила асоціацію для захисту чорних. Неабищо.

У цьому Ерван упізнав одну з рис вдачі своєї матері: галаслива гіпі, яка завжди на чолі хрестового походу.