Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже

— Тільки не кажіть, що ваші друзі їздять на відпочинок до кемпінґа в Палавас-ле-Фло.

[42]— Ви, мабуть, здивовані. Хоч я й практикую в 16-му окрузі, та маю доволі заможних клієнтів. Я походжу зі… скромного середовища.

Ну гаразд, їй доведеться мати справу з людиною, яка викладатиме свою біографію в стилі Золя. Нічого. Байдуже, як розгортатимуться події цього вечора. Справжній смаколик — спостереження за своїм психологом у такому середовищі.

— А ваші дружина й діти? Що вони роблять сьогодні ввечері?

— Ну… — він зі збентеженим виглядом рефлективно витерся серветкою. — Вони вдома.

— Жінка знає, що ви вечеряєте зі мною?

— Та… звичайно.

— Жодних ревнощів, жодних сварок?

Він коротко засміявся:

— У нас не такі стосунки.

Ґаель здивувалася: що б це означало? Але вирішила й далі грати у вікторину:

— Скільки років вашим дітям?

— Старшому, Юґо, одинадцять. Його братові Ноа — вісім.

Підійшов офіціант, готовий прийняти замовлення. Ґаель вирішила за обох, обрала кілька страв на двох.

— Мушу вас попередити, — заговорила вдавано владним тоном, — тема вечора сьогодні — ви.

— Чому?

— Бо про мене ви вже все знаєте.

Вона помітила, що чоловіка мучив нервовий тик: він потирав долоні, мовби хотів їх зігріти. Звук, схожий на шурхіт сухого листя, нагадував Морвана з його зміїною шкірою. Геть усе недобре.

— Катц — це чиє прізвище?

— Єврейське, якщо ви про це.

— Я зовсім не про це!

— Моє прізвище має німецьке походження, — заспокоїв він її ще однією усмішкою. — Мій батько в шістдесятих збирав автівки в Західному Берліні. Потім перейшов до «ворога», якоїсь французької марки, вже й не згадаю, якої саме, а тоді емігрував до Франції.

— Ви народилися у Франції?

— Майже: в Ельзасі. Я жив там, поки не вступив до вишу.

— Чому ви обрали цей фах?

У неї вихопилося це запитання, хоча й клялася собі, що уникатиме його: надто банально. Фах психолога інтригує так само, як професія фліка чи шльондри. Донька начальника поліції, яка вбиває свій час ескорт-послугами, могла б знайти щось ліпше.

— Я хочу дати вам просту відповідь… Для мене це найкраща в світі професія.

— Як би ви її визначили?

Чоловік сперся ліктями на стіл — вогник свічки осяяв його кістляве обличчя; воно здалося занепокоєним.

— Я механік. Лагоджу чоловіків і жінок. Очищую їхні душі, поширюю позитивну енергію. Я підтримую любов у боротьбі проти смерті.

— Ви ідеаліст.

— Гадаєте, я мав би перерости подібні ідеї?

— Не знаю скільки вам років.

— Сорок шість.

Принесли замовлення. Перші відповіді виявилися відвертими й цілком задовільними. Після невеличких пояснень до кожної страви (вона вдавала знавця, хоча була тут лише вдруге) Ґаель знову почала розпитувати, й досі з ноткою агресії в голосі:

— Вас не виснажує вислуховування цих скарг, цих нездорових думок?

— Якщо вас послухати, то я просто смітник.

— Трохи схоже, хіба ні?

— Я не слухач, а лише ключ. Мої пацієнти звертаються до себе самих.

— Ви протрималися п'ятнадцять хвилин.

— До чого?

— До того, як почати молоти вашу психоаналітичну херню.

Він підняв келих — точніше, чашку: вони замовили чай зі спеціями.

— Ви несправедливі, бо самі керуєте допитом.

Вона у відповідь теж підняла чашку й також надпила чай.

— Це правда, але ж ви мене знаєте, чи не так? Якщо я не цинічна, то стаю агресивною. А коли ні та, ні інша, значить, плачу. Ліпше б ви сказали, навіщо запросили мене на вечерю.

Ще одне запитання, яке мала би притримати.

— Скажімо, я хочу бути вашим другом.

— Я розчарована… — манірно вимовила вона.

— Дарма: це швидше доводить мої великі очікування.

Вона не наполягала — побоювалася нарватися на нескінченну промову про те, що дружба сильніша за любов. Ліпше повернутися до прагматичних запитань про його будні, про роботу. Тут її очікування не справдилися. Чоловік не викладав в університеті, не працював у психіатричній лікарні: нічого блискучого чи особливо видатного. Він говорив про свою практику мов про маленьку крамничку.

Водночас Ґаель не відриваючись дивилася йому в обличчя — під час прийомів голос Катца завжди асоціювався з порожнечею і потрісканою стелею. Тепер вона могла споглядати це створіння з плоті й кісток — переважно з кісток.

З деяким запізненням жінка усвідомила, що вже не контролює своїх слів, випалює перше, що спаде на думку. Сама собі здавалася хмільною, як завжди, коли хвилювалася. Голова крутилася, мов тибетський молитовний бубон.

Раптом психолог зупинив її жестом. Він дивився на тарілку Ґаель: вона не доторкнулася до їжі. Глибоко в душі жінка також складала іспит. Десять років анорексії — все, що Катц знав про її проблему з її ж таки слів.

— Це не те, що ви думаєте, — вона занурила ложку в насі-ґоренґ. — Я говорю, говорю, тому забуваю про їжу.

— То дайте мені поговорити. Я хочу, аби ви зрозуміли: те, що я вам пропоную, набагато цінніше за сексуальні зв’язки.

Вона поклала ложку до рота — смакота.

— Саме це чоловіки говорять теличкам.

— Ґаель, я дуже добре знаю вас. Цей образ батька, якого ви ненавидите…

— Це не образ, це реальність. Паскудна…

— Ви підтримуєте з чоловіками лише один тип стосунків — війну, а ваша зброя — тіло. Це ваш хрестовий похід, і цим ви заробили невроз…

— Я маю заплатити за консультацію?

— Послухайте. Сьогодні я пропоную вам інший тип підтримки, хочу втішити