Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
Ще не оговталася від недавнього переляку. Коли її заскочив Катц, послалася на панічну атаку, якою виправдала свій прихід. Психолог нібито проковтнув цю брехню й порадив звернутися до його колеги. Сам відтепер не вважав себе її психотерапевтом.
Ця історія стала уроком для неї. Якщо хоче продовжити розслідування — потребує допомоги. І не абиякої: допомоги фліка, звичного до неделікатних вторгнень і зламування таємниць. Копів вона знала багато: виросла серед них, жила поряд із ними, навчилася їх розуміти. Щороку на Різдво до її батьків приходили зо двоє нікчемних поліціянтів, які через розлучення з дружиною чи конфлікти з начальством не знали, куди цього вечора поткнутися.
Ґаель відразу подумала про Одрі, п’яту з групи Ервана. У тих рідкісних випадках, коли брат розповідав їй про свою команду, завжди спливало її ім’я: «Мій найкращий хлопець — це жінка».
Вона набрала номер, який Ерван дав «на випадок надзвичайної ситуації», і за кілька спроб зателефонувала такому собі Кевіну Морлі. Флік пояснив їй, де знайти Одрі Вінавскі: щосереди вона працює як волонтер у «Les Restos du coeur».
— Чого тобі треба?
Флікиня стояла перед нею, скручувала цигарку. Тон агресивний: вона присвятила цій дівці час свого перепочинку.
Ґаель почала говорити, але дівчина перебила:
— Я знаю, хто ти. Що ти тут робиш?
Далі трохи м’якіше:
— Я знаю, що з тобою… сталося.
Напад у Сент-Анн, сутичка в Ервана. Ґаель скористалася паузою.
— Ось чому я хотіла з тобою зустрітися… — вона теж перейшла на «ти».
Переповіла події останніх днів. Поновлення зустрічей із Катцом. Запрошення на вечерю. Пригода з сумочкою.
— І що?
— Психологи так не поводяться.
— Цей, може, інакший.
— Ти не розумієш: це робота з дуже строгими правилами. Терапевт потрібен не для того, щоб длубатися в твоєму житті, а щоб ти сама це робила. Він не може втручатися. Запрошення на вечерю — це вже був дзвіночок. Але обшук сумочки виявив інший факт: Катц щось шукає.
Одрі затягнулася, й далі оглядаючи безхатьків, які жували, порозсідавшись у різних кутках площі. Інколи зиркала й на охоронців; а тих, здавалося, заінтригувала ця жіноча змова.
— Про що ви говорили під час вечері?
— Про все й ні про що.
— Він розпитував тебе про життя?
Ця флікиня ніколи й носа не потикала до психолога.
— Я бачилася з ним двічі на тиждень упродовж року. Він і так усе знає про моє життя.
— Він до тебе клеївся?
— Запропонував свою дружбу. Це ще більше дивує.
Одрі кивнула, її очі захоплено блиснули — врода Ґаель не завжди викликала роздратування в інших жінок. Часто це була мовчазна повага, смиренний фаталізм.
— Ну, розродися вже, — кинула вона за кілька секунд. — Скажи, що придумала.
— Я хочу знати, чого він шукає. Чому він намагається зблизитися. — Ґаель припалила ще одну цигарку. — Я все життя провела у психологів. Ніколи їм не довіряла. Холодні маніпулятори, збоченці, завжди спраглі унікальних випадків. Можливо, Катц хоче додати мене до своєї колекції.
— У такому разі він залишив би тебе собі як перспективну пацієнтку, хіба ні?
Одрі мала рацію. Ґаель потупцяла довкола ліхтаря. Їй здалося, що плямкання й гамір клошарів погучнішали.
— Можливо, хотів спостерігати за мною з іншого боку…
— Що конкретно ти про нього знаєш?
— Нічого, тобто майже нічого. Він практикує лише в своєму кабінеті, на вулиці Ніколо. Жодних консультацій у лікарні, ніяких інших фахових занять.
— А в особистому плані?
— Начебто одружений і має двох дітлахів, але мені не вдалося це перевірити.
— У тебе є ще якісь відомості?
Ґаель пояснила, що нічого не знайшла в інтернеті — це неймовірно, — на мить завагалася, перш ніж розповісти про свій невдалий обшук.
— Ти знаєш, чим ризикувала?
— Ударом ножа між ребер.
Одрі розсмішила багата уява Ґаель, але вона раптово обірвала регіт: трохи зарано забула передісторію співрозмовниці.
— Цього, може, й не було б, але він міг заявити на тебе.
— Він нічого не помітив. Я вигадала привід — панічну атаку. Він порадив піти до іншого психолога й безцеремонно виштовхав за двері.
— Ви планували ще одну зустріч?
— Поки що ні, але…
— Але?
— Побоююся, що він стежить за мною, спостерігає… Відновив зі мною контакт, коли дізнався про історію з клініки Сент-Анн. Сказав, що йому зателефонували з тієї психлікарні. Упевнена, він брехав: за документами цього чувака просто не існує.
Одрі присіла на лаву, з якої нарешті встали ті бридкі типи й почала крутити в пальцях ще одну цигарку. Добрий знак.
— А ті двоє? — кивнула на сторожових псів, які тупцяли віддаля.
— Каторжанам чіпляли до ноги ядро, а в мене їх двоє.
— Вони ж тебе охороняють, чи не так?
Ґаель стенула плечима. Перед нею постала значно страшніша загроза. Психологічне втручання, зараження, проти якого такі накачані парубки не могли нічого вдіяти.
— Ти так і не сказала, чого чекаєш від мене.
— Щоби ти накопала чогось на нього. З твоїми повноваженнями…
— І більш нічого?
Ґаель нахилилася до обличчя дівчини в полотняній куртці: її дістала пиха цієї Одрі.
— Я перевірила все, що могла. Повторюю: цього чувака ніде не існує. Він ніде не вчився. Не працював у жодній клініці.