Конґо. Реквієм - Жан-Крістоф Гранже
За кілька секунд йому пригадалися синові слова. З такими темпами він за день-два викриє правду. Морван схопив свій «Іридіум»: час прикликати головного повіреного.
29— Сальво? Морван.
— Так, шефе.
— Можеш говорити?
— Так.
— На Бога, що ти коїш?
— Просуваємося вперед. Будемо в Анкоро завтра зранку.
— Що за гру ти почав? Я тобі сказав: влаштуй йому екскурсію лісом і поверни додому!
— Шефе, я професіонал, і…
— Стули пельку. Або ти бігцем повертаєшся в Лубум, або, присягаюся, роздеру тобі сраку.
— Але…
Баньямуленґе грає як справжній африканець. Прибрав до рук Морванові бабки й тепер гребе потроху грошики Ервана. І, мабуть, користується мандрівкою для якихось власних махінацій…
— Якого дідька ти поперся з ним до де Момпер? А тепер і до Муни?
— Шефе, просто трапилася нагода, і…
— У мене таке враження, ніби ти не тямиш, чого від тебе вимагають. Я тобі плачу, аби ти гальмував Ервана, а не стелив перед ним килимову доріжку. Що ж, продовжуй — і, присягаюся: підісру тобі репутацію в усьому Лубумбаші!
Сальво не відповів: зважував усі варіанти. Бабло в найближчій перспективі, безробіття — в далекій.
Гроза не вщухала. Двошаровий намет провисав під масою води.
— Яка ситуація з повстанцями? — знову закричав Морван.
— Поки що жодних проблем.
— ЗСДРК?
— Звичайні блокпости.
— А постачання зброї для тутсі?
— Тільки про це й торочать.
— Про що конкретно?
— Гранатомети, ракети, кулемети.
— Це Дух Мертвих там керує?
— Він зі своїм військом вочевидь рухається від Південного Ківу до нас. Але може, це самі побрехеньки…
Хто продав цю зброю ФЗВК, «повстанцям серед повстанців»? Хто був зацікавлений у підживленні цієї зони конфлікту?
— Завтра зранку повертаєшся в Кабве.
— Ми майже в Анкоро!
— Ти французьку розумієш? Ерван не повинен просунутися далі.
— І що мені йому сказати?
— Якось викрутишся.
— Так, шефе.
Намет і далі колихався під потоками, ніби чиясь гігантська рука, сплетена з ліан і коріння, намагалася вирвати його з ґрунту. Крізь залите водою склепіння Морван бачив, як пальми на диво повільно гойдаються на вітрі, ніби монструозні водорості на дні болотистого моря.
— А головне, не залишай його ні на мить, зрозуміло?
— Так, шефе.
— Завтра ввечері чекаю на звіт.
— А що з літаком?
Той, хто планував повернення в Лубум, мав би відіслати в савану літак.
— Тримай мене в курсі, я поміркую над цим.
Він роздратовано відімкнувся. Ця справа вже вислизнула з його рук. Ерван робитиме лише те, що йому заманеться. Баньямуленґе дбатиме виключно про власні інтереси. Що ж до збройного конфлікту — тут не знаєш, що станеться завтра…
— Патроне?
Злива вщухла, так само раптово, як і почалася. Крізь намет Ґреґуар розгледів силует Мішеля, зігнутого навпіл, — інші в нього за спиною, під накриттям із гігантських крон уже розводили вогонь за допомогою бензину й деревного вугілля.
— Уже ліпше? — запитав Морван, коли Кущ простромив носа в щілину між двох полотнищ. Очі в нього були червоні, мов у кролика-альбіноса.
— Я вживав ліки.
— «Нівакін»?
Мішель показав йому джойнт завбільшки як лійка.
— Тебе сам Господь послав! — вигукнув Морван, простягаючи руку.
30На площі Іль-де-Сен, на перехресті бульвару Араґо та вулиці Сен-Жак, щовечора взимку збирається натовп із сотні осіб. Жодного світла, жодного прихистку, жодних пояснень. Схоже на маніфестацію, але без будь-яких вимог чи транспарантів.
Ґаель часто проїздила повз них на таксі, орендованому великому «Velib» чи навіть у татовому «седані». Ця темна, застигла юрба, що ніби стояла в черзі, й цівки диму, що здіймалися над головами людей, завжди інтригувала її. Сьогодні вона крокувала просто туди. Ніч чорна й важка, тротуар укритий блискучою слюдою, в очах відбиваються зблиски ліхтарів. «Les Restos du coeur»[51] Вона лише чула назву, що невиразно асоціювалася з жалюгідними спектаклями вар’єте. Тепер опинилася в самому серці організації.
Тут роздавали талончики, простягали руки, простягали тарілки й келишки, а кожен жест неначе зависав у запаху дешевого їдла й згірклого жиру. Вона ненавиділа себе за таку реакцію — нащадок дрібних буржуа, народжена в шовках і презирстві. «Така моя природа…» — казав скорпіон із байки.
Ґаель обійшла чергу й відшукала поглядом потрібну людину, ту, яка стояла за прилавком з ополоником у руці. Біляве волосся, полотняна куртка барви хакі, безстатевий силует: вона легко могла б перейти в іншу команду, на бік злидарів.
— Вітаю, — озвалася Ґаель з-під свого каптура, облямованого хутром.
— У чергу, як усі, — відповіла жінка, навіть не глянувши.
— Я дочка Ґреґуара Морвана, Ерванова сестра.
Дівчина скоса зиркнула на неї і, здавалося, відразу впізнала:
— Що ти тут з біса робиш?
— Я хотіла б із тобою поговорити.
Та не відповіла, озирнулася: шукала, певно, двох церберів, які мали б ходити за Ґаель назирці. Все вона знає.
— Почекай отам. Буду за десять хвилин.
Звертання на «ти» — дуже красномовне: навряд це дівчисько набагато старше за Ґаель, але приймає за дівчисько саме її. Точніше, вона має Ґаель за татусеву доньку, яка щодня підсирала братові життя своїми вибриками, втечами й спробами суїциду.
Ґаель