Хижа - Вільям Пол Янг

Кольори були хаотичними. Очі даремно намагалися виявити хоч якусь закономірність у шаленій неповазі до порядку. Поміж навмання насіяних овочів і трав, які Мак бачив уперше в житті, можна було побачити сліпучо-яскраві бризки квітів. Сад був бентежним, вражаючим, неймовірно гарним.

— Якщо дивитися згори, можна побачити фрактал, — задоволено мовила Сарайю, обернувшись через плече.

— Що? — розсіяно перепитав Мак. Його розум намагався осмислити силу-силенну порухів різноманітних відтінків. Із кожним кроком візерунок, який він начебто починав розуміти, змінювався, набуваючи нової, неповторної форми.

— Фрактал… — мається на увазі проста і впорядкована річ, яка насправді складається з багатьох однакових фрагментів, немає значення якого розміру, що повторюються незчисленну кількість разів. Фрактал — це безкінечно складна структура. Вони в мене всюди, бо я їх дуже люблю.

— А здається, начебто тут суцільний безлад, — пробурмотів Мак собі під ніс.

Сарайю зупинилася й озирнулася до Мака із сяючим обличчям.

— Дякую, Маку! Який комплімент! — вона знову обвела поглядом сад. — Це саме те, що ти думаєш, тобто суцільний безлад. Але, — вона, так само сяючи, знову подивилася на Мака, — цей безлад фрактальний.

Сарайю підійшла до якоїсь трави, зірвала з неї кілька верхівок і повернулася до Мака.

— Ось, — мовила вона, її голос був схожий на музику. — Тато за сніданком не жартувала. Раджу пожувати цю зелень кілька хвилин. Вона зупинить «природний рух» городини, якої ти переїв. Ти, мабуть, розумієш, що я маю на увазі.

Мак усміхнувся, узяв листя й почав жувати.

— Так, але ті овочі були такими смачними! — У животі в нього вже починало трохи бурчати, це зменшило приголомшливе враження від буяння зелені навколо. Смак зірваного листя виявився приємним, схожим на м’яту та якісь інші спеції, хоча він не міг пригадати, як точно вони називаються. Поки вони йшли, бурчати в животі стало менше, і Мак розслабився, усвідомивши, що до цього часу занадто напружувався.

Він мовчки йшов за Сарайю, але швидко зрозумів, що його неабияк відволікають сліпучі кольори: фіолетові та яскраво-червоні, помаранчеві й відтінку шартрези, змішані з платиною й фуксією, а також незліченні зелені й коричневі барви. Запах стояв приголомшливий і п’янкий.

Сарайю, здавалося, була зосереджена на виконанні конкретного завдання. Вона могла промайнути повз нього, немов грайливий вітер, що, власне, підтверджувало її ім’я, тому Мак ніяк не міг зрозуміти, в який бік він дме. Іти за нею виявилося непросто. Це нагадало йому те, як він частенько поспішає за Нен у торговельному центрі.

Сарайю йшла садом, зриваючи різноманітні трави й квіти, які вона одразу доручала нести Маку. Нашвидкуруч зібраний букет дедалі більшав, перетворившись на джерело ні на що не схожих пікантних запахів. Аромат був такий густий, що він майже відчував його на смак.

Готовий букет вони занесли до невеличкої садової комірчини, схованої в заростях лози та, як здалося Макові, справжніх бур’янів. Саме тому він раніше її не помітив.

Одну справу зроблено, — заявила Сарайю, — залишилася ще одна.

І вона видала Макові невеличку лопату, граблі, серп, пару рукавичок і випливла назовні, попрямувавши геть зовсім зарослою стежинкою, яка, здавалося, вела до найвіддаленішої частини саду. Час від часу Сарайю уповільнювала ходу, щоб торкнутися якоїсь рослини чи квітки, безперестанку наспівуючи мелодію, що так схвилювала Мака перед вечерею. Він слухняно простував за нею, намагаючись не випустити її з поля зору та роззираючись водночас навсібіч, в руках доводилося тримати всі інструменти, які він мав честь одержати.

Коли Сарайю зупинилася, Мак ледь не збив її з ніг, бо замилувався навколишньою красою. Якимось дивом вона встигла переодягнутися в робочий одяг. На ній були джинси з візерунками, робоча сорочка та рукавиці. Вони досягли тієї частини саду, де були фруктові дерева. Мак і Сарайю стояли на галявині, огородженій із трьох сторін персиками й вишнями, посередині майоріли зарості кущів із пурпуровим і жовтим цвітом, від їхнього вигляду в Мака просто захопило подих.

— Маккензі, — Сарайю показала на зарості неймовірної краси. — Мені потрібна допомога, щоб розчистити всю цю ділянку. Я маю намір завтра посадити тут щось особливе, а тому нам потрібно все як слід підготувати. — Вона подивилася на Мака і потягнулася по серп.

— Ти серйозно? Кущі такі гарні, ще й у такому місці! — вигукнув він, але Сарайю, здавалося, його не чула.

Без подальших пояснень вона обернулася й почала знищувати мальовничу виставку квітів. Вона зрізала все, не докладаючи, на перший погляд, жодних зусиль. Мак знизав плечима, натягнув рукавички й почав граблями згрібати в купу зрізані стебла й гілки. Робити це, як виявилося, було непросто. Можливо, для неї така праця була звичною, але для нього це було пекельним випробуванням. За якихось двадцять хвилин усі рослини були зрізані під корінь, а ділянка перетворилася на справжню рану в тілі саду. На руках у Мака було чимало подряпин від гілок, які він згрібав. Він геть захекався, спітнів, тож зрадів, коли нарешті випробування залишилося позаду. Сарайю стала посеред галявини та подивилася на результати їхньої праці.

— Тобі хіба не весело? — запитала вона.

— Траплялося мені переживати й більші веселощі, — поглузував Мак.

— О, Маккензі, якби ти тільки знав: важлива не сама робота, а її мета! І, — вона усміхнулася, — це єдине, що мене насправді цікавить.

Мак сперся на граблі, кинув погляд на сад, потім — на свої подряпані руки.

— Сарайю, я знаю, що ви — Творець, але хіба не ви дали життя отруйним рослинам, кропиві й комарам?

— Маккензі, — відповіла Сарайю, яка, здавалося, рухалася в тандемі з вітром, — створена істота може користуватися лише тим, що вже існує, на свій розсуд формуючи з нього щось інше.

— Отже, ви хочете сказати, що ви…

— … створили все навколо, включно з тим, що здається шкідливим, — завершила речення Сарайю. — Але коли творили, ми творили Добро, бо це єдиний можливий спосіб, у який ми існуємо. — Вона ледь не присіла в реверансі перед тим, як повернутися до роботи.

— Чому тоді, — мовив Мак, незадоволений відповіддю, — стільки «добра» перетворилося на «зло»?

Цього разу Сарайю на якусь мить замислилася.

— Ви, люди, такі незначні у власних очах. Ви взагалі не бачите свого місця посеред Творіння. Обравши шлях спустошливої незалежності, ви не усвідомлюєте, що тягнете Творіння разом із собою, — вона похитала головою, і в чагарнику неподалік тихо зітхнув вітер. — Сумно, але це не може тривати вічно.

Кілька хвилин вони мовчали. Мак тим часом роздивлявся різноманітні рослини, які можна було бачити з галявини.

— А в цьому саду є отруйні рослини? — поцікавився він.

— Звісно! — вигукнула Сарайю. — Деякі з них — мої улюблені. Серед них є такі, яких навіть небезпечно торкатися, як, наприклад, ось ця. — Вона торкнулася найближчого куща й відламала від нього суху на вигляд гілку, на якій було лише кілька крихітних листочків. Потім