Хижа - Вільям Пол Янг
Оскільки серце не припиняло гупати, а розум ще не позбувся образів уявного жахіття, Мак не одразу усвідомив, що це був лише сон. Навіть коли таке усвідомлення з’явилося, збудження залишилося. Сон нагадав про Великий Сум, і, ще не вставши з ліжка, Мак змушений був боротися, торуючи собі шлях крізь відчай, який останнім часом поглинав його живцем.
У світанковій мряці, яка вже заглядала у вікна, він, скривившись, оглянув кімнату. Це була не його спальня. Усе здавалося чужим. Де він? Думай, Маку, думай! Тоді згадав, що він у хижі з трьома цікавими людьми, які вдають із себе Бога.
— Цього не може бути! — пробурчав Мак, висунувши ноги з-під ковдри, сівши на край ліжка й охопивши руками голову. Він згадав вчорашній день, не відкидаючи думку, що потрохи божеволіє. Мак ніколи не був емоційно вразливим, проте цього разу Тато, хай би ким вона була, змусила його понервувати, а про Сарайю годі й думати. Мак визнав, що Ісус йому справді подобається, але з усіх трьох він був найменше схожий на Бога.
Мак глибоко й важко зітхнув. Якщо тут справді є Бог, то чому він не позбавив його нічних жахів?
Вирішив, що бездіяльність і здогадки не допоможуть, пройшов до ванної кімнати, де, на превеликий подив, побачив усе, необхідне для душу. Не поспішаючи, він сповна насолодився теплою водою, поголився, потім повернувся до кімнати, щоб одягтися.
Пронизливий і спокусливий кавовий аромат привернув увагу — чашка чекала на нього на столику біля дверей. Сьорбнувши, він підняв жалюзі й став милуватися озером, яке було видно з вікна спальні, — напередодні ж бо кинув на нього лише побіжний погляд.
Поверхня озера була гладенька, рівна, наче скло, коли не зважати на випадкові сплески після стрибків форелі, яка, добре поснідавши, залишала кола крихітних хвиль, що розходилися по глибокій блакиті, аж поки повністю танули у водному просторі. Другий берег був приблизно за півмилі. Усюди виблискувала роса, мов діамантові сльозинки ранку, що віддзеркалювали любов сонця.
Уздовж причалу на певній відстані одне від одного були прив’язані три каное. Мак зразу відкинув думку про подорож озером. Каное більше не дарувало радість, навпаки, викликало надто багато неприємних спогадів.
Причал нагадав про минулий вечір. Чи й справді він лежав там із Творцем усього Всесвіту? Мак похитав головою, геть-чисто спантеличений. Що тут відбувалося? Ким були ці люди? Що хотіли від нього? І хоч би там як, у нього не було бажання покласти всьому край.
Роздумам завадив змішаний із чимось незрозумілим запах яєчні з беконом. Мак вирішив, що час вийти до інших і привітатися. Коли він зайшов до вітальні, то почув знайому мелодію Брюса Кокберна, що лунала з кухні. Чорношкіра жінка співала ледь не фальцетом: «Дай мені горіти, любове, від якої згорає сонце». На порозі з’явилася Тато, тримаючи в руках тарілки з млинцями, смаженою картоплею й чимось, схожим на овочі. На ній було довге домашнє вбрання, на перший погляд, африканське, яке доповнювала барвиста пов’язка на голові. На обличчі сяяла чи навіть цвіла усмішка.
— Знаєш, — вигукнула вона, — я люблю дитячі пісні! Мені особливо подобається Брюс. Вона подивилася на Мака, який уже встиг сісти за стіл.
Мак кивнув, його апетит розгорявся.
— Так, — вона правила далі, — я знаю, що тобі він теж подобається.
Мак усміхнувся. Це правда. Кокберн був улюбленим співаком їхньої сім’ї: насамперед, його, потім — його й Нен і зрештою — дітей, кожного по-своєму.
— Ну то що, любий? — запитала Тато, не припиняючи поратися. — Що снилося? Знаєш, сни інколи мають важливе значення. Це непоганий спосіб відкрити вікно й випустити назовні задушливе повітря.
Мак знав, що ці слова були запрошенням відчинити двері до кімнати його страхів, проте наразі він не був готовий впустити її туди.
— Спалося добре, дякую, — відповів він і швидко змінив тему розмови:– Він і ваш улюблений співак? Я маю на увазі Брюса.
Тато зупинилася й подивилася на нього.
— Маккензі, у мене немає улюбленців. Мені він просто подобається.
— Здається, вам подобається чимало людей, — зауважив Мак. — А чи є хтось, хто особливо не подобається?
Вона підняла руку, закотила очі догори, наче пригадуючи кожну коли-небудь створену істоту.
— Ні, не вдалося згадати жодної такої людини. Гадаю, це моя сутність.
Мака це зацікавило.
— І що, ніколи ні на кого не сердитесь?
— Отакої! Хіба ж батьки ніколи не сердяться на своїх дітей? Мої діти багато коять такого, за що на них не можна не розсердитися. Мені зовсім не до вподоби вибір, який вони часто роблять, але гнів, особливо для мене, все одно є вираженням любові. Я люблю тих, на кого гніваюсь, не менше, ніж тих, на кого не гніваюсь.
— Але, — Мак затнувся, — як щодо Божого гніву? Мені здається, що той, хто вдає із себе Всемогутнього Бога, мусить бути значно лютіший.
— Лютіший за мене?
— Мабуть. Принаймні мені так здається. Чи не сприяли ви вбивству багатьох людей, як ми це бачимо в Біблії? Ви просто не відповідаєте вимогам.
— Я розумію, як це повинно було тебе дезорієнтувати, Маку. Але якщо хтось із себе когось вдає, так це ти. Я є, ким є, і не намагаюсь відповідати якимось вимогам.
— Але ви закликаєте мене повірити, що ви — Бог, а я просто не бачу… — Мак не знав, як закінчити речення, тому вирішив поступитися.
— Я не прошу тебе в щось вірити. Однак можу запевнити: тобі буде значно простіше прожити цей день, якщо ти приймеш усе таким, яким воно є, замість того, щоб керуватися своєю упередженою думкою.
— Якщо ви Бог, хіба ви не виливаєте на землю чашу свого гніву й не відправляєте людей до вогняного озера? — Мак відчув, як усередині знову закипає гнів, породжуючи нові запитання. Хоча він був злий на себе за нестачу самоконтролю, усе ж таки запитав:– Якщо відверто, хіба вам не подобається карати тих, хто вас розчаровує?
Після цих слів Тато залишила свої приготування й повернулася до Мака. Він міг бачити глибокий сум в її очах.
— Маккензі, я не та, за кого ти мене маєш. Мені не потрібно карати людей за їхні гріхи. Гріх — це вже покарання, яке поглинає зсередини. Карати — не моя мета. Навпаки, я радію, коли маю можливість загоїти гріховні рани.
— Не розумію…
— Саме
