Хижа - Вільям Пол Янг

— Ну ж бо, Маку. Якщо Петро зміг…

Мак нервово засміявся, потім, щоб переконатися, що йому не почулося, перепитав:

— Ти хочеш, щоб я пішки перейшов із тобою на інший берег? Я правильно зрозумів?

— А ти швидко все вловлюєш, Маку. Від тебе точно нічого не приховаєш. Ходімо, це буде весело.

Мак став на край причалу й подивився донизу. Вода плескалася лише за фут від місця, де він стояв, але якби вона навіть була на сотні футів нижче, нічого не змінилося б. Відстань здавалася величезною. Пірнути було нескладно, адже він робив це безліч разів, але як зійти на воду? Стрибнути, наче на бетон, чи вийти, як із човна? Він озирнувся на Ісуса, який досі посміювався.

— У Петра було схоже запитання: як вийти з човна. Це все одно, що зійти зі сходинки драбини заввишки в один фут. Нічого особливого.

— Хіба ноги не намокнуть? — запитав Мак.

— А ти як хотів? Вода ж мокра.

Мак подивився на воду, потім знову на Ісуса.

— Тоді чому мені так складно це зробити?

— Скажи, що саме тебе лякає?

— Дай подумати, — почав Мак. — Я боюся видатися бовдуром. Боюсь, що ти почнеш глузувати, і я каменем піду прямісінько на дно. Мені здається….

— Саме так, — перебив Ісус, — тобі так здається. Яка могутня річ ця ваша уява! Вона робить вас схожими на нас. Однак без мудрості уява — це суворий учитель. Аби тобі це довести, дозволь запитати: люди, на твою думку, були створені, щоб жити в минулому, теперішньому чи майбутньому?

— Ну, — мовив Мак, вагаючись, — найлогічніша відповідь, – що ми створені для теперішнього, правильно?

Ісус усміхнувся.

— Розслабся, Маку. Це не іспит, а звичайна розмова. До речі, ти не помиляєшся. Але скажи, де ти проводиш найбільше часу подумки — в минулому, теперішньому чи в майбутньому?

Перед тим, як відповісти, Мак на деякий час замислився.

— Гадаю, мені-таки доведеться визнати, що найменше часу я витрачаю на теперішнє. Особисто я чимало часу присвячую минулому, а решту — майбутньому.

— Точнісінько так, як і більшість людей. Перебуваючи в тобі, я перебуваю в теперішньому, оскільки існую в теперішньому. Не в минулому, хоча багато чого можна згадати й зрозуміти, озираючись назад, але лише на мить. І, без сумніву, я не існую в майбутньому, яке ти собі уявляєш. Маку, ти розумієш, що в твоєму уявному майбутньому, заснованому на певному страху, мене майже ніколи немає поруч?

Мак укотре замислився. Це правда. Скільки часу він згаяв на хвилювання про майбутнє — в його думках воно поставало похмурим і сумним, а то й жахливим! У майбутньому, яке уявляв Мак, справді не було Ісуса.

— Але чому так? — запитав Мак.

— Усе через твої відчайдушні спроби контролювати те, що ти насправді контролювати не можеш. Ти не маєш влади над майбутнім, тому що воно для тебе нереальне й ніколи таким не буде. Коли ти уявляєш, що зло, якого боїшся, перетворюється на реальність і плануєш, як цьому запобігти, то вдаєш із себе Бога.

— Це приблизно те саме, про що говорила Сарайю, — відповів Мак. — Звідки тоді стільки страху в моєму житті?

— Через нестачу віри. Ти просто не усвідомлюєш, що ми тебе любимо. Людина, яка живе страхом, ніколи не знайде свободи в моїй любові. Я маю на увазі не раціональний страх, який стосується реальної небезпеки, а уявний, зокрема, щодо майбутнього. У твоєму житті страх займає стільки місця, що ти не можеш ані повірити в мою доброту, ані усвідомити мою любов у своєму серці. Ти співаєш і говориш про те, чого насправді не знаєш.

Мак знову подивився на воду й тяжко зітхнув.

— Мені здається, що вода так далеко.

— Як на мене, до неї лише один фут, — засміявся Ісус, поклавши руку Макові на плече.

Це було саме те, чого йому не вистачало, і Мак зробив нерішучий крок уперед. Увесь час він дивився на протилежний берег, намагаючись переконати себе, що вода досить тверда, а її рух не повинен відволікати. Пакети з їжею він про всяк випадок тримав над головою.

«Приводнення» виявилося м’якшим, ніж він очікував. Взуття одразу намокло, але ноги занурилися у воду лише до кісточок. Озеро продовжувало рухатися навколо, він ледь не втратив рівновагу. Усе це мало дуже дивний вигляд. Зиркнувши донизу, Мак переконався, що його ноги на чомусь твердому, але невидимому. Він обернувся й побачив, що Ісус стоїть поруч, тримаючи в руці черевики зі шкарпетками, та всміхається.

— Перед такою прогулянкою ми завжди роззуваємося, — засміявся він.

Мак похитав головою, теж не втримавшись від сміху, і присів на край причалу.

Здається, що й мені доведеться. — Він зняв черевики, викрутив шкарпетки, закачав штани.

Вони рушили до протилежного берега, до якого було десь півмилі, несучи в руках взуття й пакети з обідом. Вода збадьорювала своїм холодом, аж по спині бігали мурашки. Прогулянка озером разом із Ісусом уже здавалася найприроднішим способом пересування. Усвідомлюючи це, Мак не міг втриматися від усмішки. Час від часу він дивився під ноги, сподіваючись побачити форель.

— Знаєш, це ж неймовірно, навіть неможливо! — нарешті вигукнув він.

— Звичайно, — підтвердив Ісус.

Коли вони наблизилися до берега, Маку почувся шум водоспаду, хоча він і не бачив звідки звук виходить, той наростав. Ярдів за двадцять від берега Мак зупинився. За високою скелею ліворуч він нарешті побачив чудовий водоспад, що ринув із висоти щонайменше ста футів у водойму на дні ущелини. Там він перетворювався на великий струмок, який, напевно, десь впадав у озеро, але Мак цього не бачив. Між струмком і водоспадом можна було розгледіти гірську луку із розкиданими по ній дикими квітами, насіння яких позаносив туди вітер. Картина вражала, і Мак завмер на мить, вбираючи цю красу. У голові промайнув образ Міссі, але надовго там не затримався.

Вони підійшли до вкритого галькою пляжу, за ним простягався розкішний густий ліс, що прилягав до підніжжя гори, прикрашеної шапкою свіжого снігу. Зліва, неподалік від краю галявини, по той бік невеличкого, але дзвінкого струмка починалася стежка, що відразу зникала в лісовій гущавині. Мак вийшов із води на каміння, підійшов до поваленого дерева, сів на нього та ще раз викрутив шкарпетки, потім поклав їх разом із черевиками просушитися під променями обіднього сонця.

Тільки тоді він підвів очі й подивився на озеро. Краса приголомшувала. Він бачив хижу, над її червоним цегляним димарем повільно здіймався дим, осідаючи серед садових і лісових дерев. Усе це здавалося мініатюрним на тлі гір, що нависали позаду, ніби вартові. Мак сидів пліч-о-пліч з Ісусом і насолоджувався мальовничою симфонією.

— Велику справу ти робиш, — тихо вимовив він.

— Дякую, Маку, але ти бачив зовсім небагато. Поки що я лише милуюся більшістю з того, що існує у Всесвіті, наче особливими полотнами в закутку майстерні справжнього Митця, але настане день… Ти можеш уявити світ без війн і, як наслідок, без боротьби