Зелена миля - Стівен Кінг
І на якийсь час це допомогло. Запанував спокій. Кілька разів я навіть мав змогу відправити Персі з Діном чи Гаррі, коли Делакруа треба було вести в душ. Увечері ми вмикали радіо, Делакруа помалу розслаблявся в невигадливій рутині блока Е, і панував спокій.
А тоді однієї ночі я почув, як він сміється.
За столом чергував Гаррі Тервілліґер. Невдовзі розсміявся й він. Я підвівся та пішов до камери Делакруа, подивитися, що в нього такого веселого.
— Гляньте, кап’тане, — зронив він, побачивши мене. — Я приручити собі мишку!
У камері Делакруа сидів Пароплав Віллі. Більш того: сидів він у Делакруа на плечі й спокійно поглядав на нас крізь ґрати своїми краплинками нафти. Хвостом він огорнув собі лапи, вигляд у нього був цілковито умиротворений. Що ж до Делакруа… друже, ви б не впізнали в ньому того скуленого чоловічка, який не далі як тиждень тому тремтів у ногах ліжка. Вигляд у нього був достоту як у моєї доньки на Різдво, коли вона вранці спускалася сходами й бачила подарунки.
— Дивитися! — проголосив Делакруа. Мишка сиділа в нього на правому плечі. Делакруа підняв ліву руку й випростав її. Миша видряпалася на самісіньку маківку Делакруа, по його волоссю (на щастя, ззаду на голові його збереглося достатньо). Потім збігла іншим боком, під хихотіння Делакруа, якому було трохи лоскітно. Мишка пробіглася по руці аж до самого зап’ястка, розвернулася, таким самим робом перебралася на ліве плече й усілася, огорнувши лапки хвостиком.
— А хай мені грець, — промовив Гаррі.
— Я його вчити це робити, — гордо проказав Делакруа. «Та де там у сраці», — подумав я, але рота не розтулив. — Його ім’я — Містер Джинґлз.
— Нє, — добродушно заперечив Гаррі. — Пароплав Віллі він, як у кіношці. Його так начальник Говелл назвав.
— Він Містер Джинґлз, — відказав Делакруа. З будь-якого іншого питання він би вмить погодився, навіть якби ви йому сказали, що лайно — це шоколадний батончик. Але в питанні мишачого імені був цілковито непохитний. — Він сам нашепотіти це мені на вухо. Кап’тане, дасте мені для нього коробку? Дасте коробку для мого миша, щоб він могти спати тут зі мною? — У голосі Делакруа лунали запопадливі нотки, які я чув до того вже тисячу разів. — Я поставить його собі під ліжко, і він ніколи не зробить проблем, жодної.
— А ти в сто разів грамотніше говориш, коли чогось хочеш, — зауважив я, щоб потягнути час.
— Ой-ой, — пробурмотів Гаррі й тицьнув мене ліктем. — До нас іде ходяча напасть.
Але тієї ночі Персі не викликав у мене думок про лихо. Він не пропускав волосся крізь пальці, не бавився з тим своїм кийком, і горішній ґудзик його форменої сорочки був розстебнутий. Таким я його побачив уперше, і мене вразило, які величезні зміни тягне за собою така дрібничка. Але найбільше приголомшив вираз його обличчя. Спокій. Не безтурботність — сумніваюся, що в тілі Персі Ветмора була бодай одна безтурботна кістка, — а вираз чоловіка, який дотумкав, що може й почекати здійснення своїх бажань. Разюча переміна відбулася з хлопцем, якому я лише кілька днів тому змушений був погрожувати кулаками Брутуса Говелла.
Однак Делакруа зміни не помітив; він знову втиснувся в стіну камери, підтягнув коліна до грудей. Очі в нього все росли й росли, аж доки не зайняли половину обличчя. Мишак видряпався на лисе тім’я й засів там. Не знаю, чи пам’ятав він, що теж має причину не довіряти Персі. Але в мене виникло таке враження, що пам’ятав. А може, просто внюхав страх французика й на нього відреагував.
— Так, так, — проказав Персі. — Едді, я так бачу, в тебе приятель з’явився.
Делакруа спробував було відповісти — здогадуюся, що якоюсь пустою погрозою про те, що він зробить із Персі, якщо той чіпатиме його нового друга, — але не зміг. Його нижня губа злегка затремтіла, та й по всьому. А от Містер Джинґлз на вершечку його голови не тремтів. Він сидів непорушно, задні ноги — у волоссі Делакруа, а передні спиралися на лисину. І дивився на Персі, наче оцінював його поглядом. Так, як ви оцінюєте давнього ворога.
Персі глянув на мене.
— А це не та миша, за якою я ганявся? Ну, яка в гамівній кімнаті живе?
Я кивнув. Був у мене здогад, що з часів тієї останньої гонитви Персі новоспеченого Містера Джинґлза не бачив. І тієї миті не виявляв бажання поганятися ще раз.
— Так, це вона, — відповів я. — Тільки от Делакруа каже, що її звати Містер Джинґлз, а не Пароплав Віллі. Каже, що мишак йому сам на вухо нашепотів.
— Та невже, — сказав Персі. — Чудасія, та й годі. Правда ж?
Я майже очікував, що от-от він витягне кийка й візьметься постукувати ним по ґратах, нагадуючи Делакруа, хто тут головний. Але Персі просто стояв, узявши руки в боки, й зазирав у камеру.
І раптом, ні сіло ні впало (принаймні виразити причину словами я б не зміг), я сказав:
— Персі, Делакруа попросив у нас коробку. Здається, він думає, що миша в ній облаштує собі спальню. Що він зможе її тримати в себе в камері як хатнього улюбленця. — Я приправив голос солідною порцією скептицизму й радше відчував, ніж бачив, що Гаррі здивовано на мене вирячився. — Що ти про це думаєш?
— Я думаю, що вона йому насере в ніс, коли він спатиме, і здрисне, — абсолютно спокійно проказав Персі, — але ж цього французик і добивається. Я недавно в Ту-Ту на візку бачив симпатичну коробку з-під сигар. Але не знаю, чи він її віддасть. Може п’ять центів захотіти. Або цілих десять.
Я ризикнув поглянути на Гаррі й побачив, що в нього роззявився рот. Переміна була не зовсім така, як з Ебенізером Скруджем різдвяного ранку, після того як з ним попрацювали привиди. Але близько до неї, чорт забирай.
Персі нахилився ближче до Делакруа, втиснувся обличчям між ґрати. Делакруа зіщулився ще більше. Присягаюсь, якби він міг, то зіллявся б із тією стіною.
— Гей, мугирило, маєш п’ять чи цілих десять центів за сигарну коробку заплатити? — спитав Персі.
— Я мати чотири пенні, — сказав Делакруа. — Я дати їх за коробка, якщо вона
