Зелена миля - Стівен Кінг
Коліна підігнулися, і я важко повалився на них, розірвавши зад піжамних штанів, бо широко розставив ноги, аби не втратити рівновагу й не хлюпнутися долілиць у калюжу власних сцяк. І впав би все одно, якби лівою рукою не встиг ухопитися за колоду в дровітні. Однак усе це з таким самим успіхом могло відбуватися в Австралії чи навіть на іншій планеті. Бо тієї миті все, про що я міг думати, — це біль, від якого я горів живцем; низ живота пік, а пеніс, той орган, про який я не пам’ятав більшу частину часу й згадував лише тоді, коли він дарував мені найінтенсивнішу насолоду, яку тільки може спізнати чоловік, так от, пеніс плавився; я думав, що зараз опущу на нього погляд і побачу, як із кінчика ллється кров. Але на вигляд то була цілком собі звичайна цівка сечі.
Я тримався однією рукою за дрова, а іншою затуляв собі рота, всю увагу концентруючи на тому, аби він залишався закритим. Не хотів розбудити дружину криком, не хотів її перелякати. Мені здавалося, що я вже відливаю цілу вічність, але зрештою потік зупинився. На ту мить біль проник глибоко в живіт і яєчка, вгризаючись у мене своїми іржавими зубами. Збіг певний час (може, навіть ціла хвилина), перш ніж я відчув у собі фізичну здатність підвестися. Та врешті-решт біль почав ущухати, і я зіп’явся на ноги, ледве-ледве. Я дивився на свою сечу, що вже всотувалася в землю, і думав, чи міг якийсь психічно здоровий бог створити світ, у якому така мензурка вогкості могла виходити коштом такого невимовно страшного болю.
«Подзвоню на роботу і скажу, що захворів, — вирішив я, — і піду нарешті до лікаря Седлера». Не хотілося, звісно, нездужати від смердючих сірчаних пігулок доктора, але все краще, ніж стояти навколішки біля дровітні й тамувати крик, у той час, як мій стручок рапортує, що його, вочевидь, покропили вугільною олією й підпалили.
А тоді, доки ковтав аспірин на кухні й слухав, як в іншій кімнаті тихо похропує Джен, я згадав, що того дня у блок мав прибути Вільям Вортон, а Брутала не буде на місці — за графіком чергувань він мав працювати на іншому боці в’язниці, допомагати перевозити решту бібліотеки та якісь залишки лазаретного обладнання в новий корпус. Одне мені сильно муляло, незважаючи на біль. Я не міг покинути Діна й Гаррі на Вортона самих. То були надійні хлопці, але Кертіс Андерсон у записці дав зрозуміти, що Вільям Вортон був надзвичайно поганим подарунком. «Цьому типові просто до всього байдуже», — написав Андерсон, двічі підкресливши ці слова.
На той час біль уже трохи влігся і я знову міг думати. Найкраще, як мені здавалося, буде поїхати у в’язницю рано. Тоді я буду на місці вже о шостій, коли зазвичай приїздить начальник Мурз. Він може розпорядитися, щоб Брутала перепризначили у блок Е рівно настільки, щоб прийняти Вортона. А я тоді поїду до лікаря, бо відкладати вже нема куди. «Холодна гора» була насправді мені по дорозі.
Двічі за всю двадцятимильну поїздку до виправної колонії мене охоплювала та раптова потреба відлити. Обидва рази я встигав зупинитися і владнати проблему, не осоромившись (добре, що потік транспорту на сільських дорогах о такій досвітній порі був не надто щільний). Жодне з цих двох спорожнень не було таким болючим, як те, що збило мене з ніг дорогою до нужника. Але обидва рази мені довелося хапатися за ручку пасажирських дверцят свого маленького форда-купе, щоб підвестися, і я відчував, як струменить розпашілим обличчям піт. Я був хворий, так, безнадійно хворий.
Все ж до роботи я дотягнув: заїхав у південні ворота, припаркувався на звичному місці й одразу ж подався до начальника. Стрілки годинника вже підповзали до шостої. У приймальні, де сиділа міс Ханна, було порожньо (секретарка з’являлася пізніше, о сьомій, більш-менш цивілізованій годині), але в кабінеті Мурза горіло світло; його було видно крізь рифлене матове скло. Я постукав для проформи й відчинив двері. Мурз підвів погляд, заскочений зненацька, бо ж не сподівався побачити когось о такій незвичній годині. І багато б я віддав, аби не бути тим єдиним, хто побачив його в такому стані, з таким беззахисним від несподіванки виразом обличчя. Його сиве волосся, зазвичай так охайно зачесане, стирчало тепер сплутаним клоччям врізнобіч; коли я увійшов, він торсав його пальцями запущених у гущавину рук. Очі були на мокрому місці, шкіра під ними напухла й набрякла. І трясло його від парезу сильніше, ніж будь-коли на моїй пам’яті; здавалося, цей чоловік щойно зайшов знадвору після довгої прогулянки в жахливо зимну ніч.
— Геле, вибач, зайду пізніше… — почав я.
— Ні, — перебив він. — Будь ласка, Поле, заходь. Зачини двері й заходь. Мені зараз дуже потрібно, щоб хтось був поряд, так, як ніколи в житті ще не було потрібно. Зачини двері й заходь.
Я виконав його прохання, вперше за весь час, відколи прокинувся того ранку, забувши про власний біль.
— Це пухлина мозку, — сказав Мурз. — Вони зробили рентгенівські знімки. Такі гарні, вони не натішаться. Один із них сказав, що це найкращі знімки, які взагалі будь-кому вдавалося отримати, досі принаймні; кажуть, надрукують їх у якомусь крутому медичному журналі Нової Англії. Вона завбільшки з лимон, кажуть, і дуже низько розташована, там, де вони не зможуть прооперувати. Кажуть, до Різдва вона не доживе. Я їй не сказав. Не знаю, як. Життям своїм клянуся, не знаю.
І він розридався, хапаючи повітря великими схлипами, які сповнили мене жалю і якогось невиразного жаху. Бо ж коли чоловік, який завжди тримає себе в таких шорах, як Гел Мурз, урешті-решт втрачає контроль, це жаске видовище. Я хвилю постояв на місці, а потім підійшов до нього й обійняв за плечі. Він ухопився за мене обома руками, як потопельник, і плакав, притулившись обличчям до мого живота. Усю стриманість змило хвилею сліз. Пізніше, коли він знову себе опанував, то попросив
